ЯНГОЛИ ЖИВУТЬ СЕРЕД НАС

Любов упала, мов сніг на голову. Закрутила, захурделила, осліпила й одразу постирала всі межі. Жодних умовностей, жодних перепон. Жодних сумнівів… Усе легко-легко. Усе прозоро і ясно. Кохати — значить мати сенс жити. Кохати — значить бути для когось сенсом життя.
…Вони були чимось схожі: обоє ясноокі та світловолосі. Обоє з добрими усмішками та лагідними виразами обличчя. Світлана — така тендітна та ніжна, здавалося, що це не рука дівчини тоне в широкій долоні Сашка, а маленьке крило тримається за більше, могутніше… І сяйво від двох закоханих людей розливається скрізь. І перехожі довкола добрішають. І все довкола добрішає…
— Я знаю, що нас поєднали янголи, — каже Світланка. — Я знаю, вони можуть усе. І ти - також мій янгол.
— Ти віриш у їхнє існування? Розкажи мені про них.
— Янголи, — дівчина усміхається, — це такі добрі істоти, дуже схожі на людей, вони живуть у цьому світі, аби навчити нас вірити та прощати. Янголи дають нам силу, щоб здійнятися високо — високо над брудом, і підтримують тих, хто раптово опускається до гріха.
* * *
… Того дня Сашко готувався до іспитів. Зубрив конспекти, переглядав підручники. Прибігла Світлана. Була не такою, як завжди. Розвеснена, розпромінена внутрішнім світлом, якась чудна.
Сашко відчув — зараз вона йому щось скаже. Приготувався слухати.
Дівчина швидко вдихнула повітря, одну мить помовчала, а потім, ніби набравшись мужності, випалила:
— У нас буде дитинка!
Сашко ошелешено дивиться на неї. Він, здається, ще не усвідомив тієї новини, яку йому щойно повідомили.
— Стривай! Не розумію, яка дитина? Ми не планували… Для чого нам… Зараз не час…
Світлана мовчить, спершись на стіл. Чекає, поки Сашко заспокоїться. Тоді питає:
— Ти не радий?
— Чи я радий? — у хлопця спітніло чоло і від хвилювання почервоніло обличчя. — По-твоєму, я маю радіти? Куди ми з дитиною? Які з нас батьки? Ні! З цим треба щось робити!
— Щось робити? — дівчина розгублена і прикро вражена. — Любий, лише уяви, як воно, крихітне, простягає до тебе білі ручки. — Світлана не стримується. Плаче… Він дивиться на її захмарене личко, прозорі швидкі сльози, які залишають на щоках дві мокрі рівні стежечки. І все ж вирішує: — Треба щось робити!
* * *
Світлана йде додому. Зараз там має бути мама. Вона мусить її зрозуміти й розрадити. Мама любить доньку й так само любитиме своє внучатко. Мама — єдина людина у світі, чия любов не буває фальшивою…
Ірина Сергіївна сидить за столом і читає. Жінка знімає окуляри і втомлено розглядає рідну дитину.
— Мамо, я вагітна…
…У матері ледь не зупинилося серце. Добре, що в аптечці були ліки. Оговтавшись від новини, Ірина Сергіївна бере в руки сумочку, дістає гаманець, виймає з нього сотню і кладе на стіл:
— Ось, візьми. Ти знаєш, де це роблять. Мені не потрібна донька з такою репутацією…
* * *
Світлана на вулиці… Що залишилося? Парк… Алея… Сонячне небо… Вона гладить рукою живіт.
— Я думала, нас обох любитимуть, а не люблять…
Вона сідає на лавку. Зараз дівчина схожа на підбитого птаха з поламаними крильми. І дай, Боже, щоб колись цей птах зміг знову злетіти вгору.
* * *
Світлана під білими дверима. Вона чекає. Невдовзі її черга. Про що вона думає? Ні про що. Думки блукають десь поза свідомістю… Лікар… Крісло… Порожнеча… Темрява… У темряві гасне обличчя крихітного янгола…
Вона приходить до тями. Уже немає в що вірити.
— Я впала низько-низько. І мене вже ніколи ніхто не підійме…
* **
Ірина Сергіївна сидить за столом і читає свіжу пресу. На останній сторінці оголошення: «Учора, 27 травня, в акушерському відділенні міської лікарні померла від серцевого нападу молода жінка. Прохання до всіх, хто може надати якусь інформацію про неї, звертатися за адресою… Особлива прикмета — вона дуже
вірила в янголів…»
…Сашко купив квіти. Він поспішає до Світланиного будинку. Хоче сказати, що все ж вони потрібні йому… Обоє!
Підготувала Лілія Кушнір, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі