Учасник бойових дій в Афганістані, великий життєлюб, Віталій Юхтенко, втративши обидві ноги, дуже потребує спорудження пандуса біля під’їзду свого будинку
Війни не закінчуються в той день, коли лунає останній постріл і звучать переможні оди. Війни тривають довго, нагадуючи втратами, ранами, хворобами. Так буває, що, отримавши ушкодження під час бойових дій, лише через багато років людина стає інвалідом.
Віталій Мусійович Юхтенко народився 1952 року в селі Лежниця Іваничівського району. Оскільки батько працював на підприємстві, сім’я переїхала до Володимира-Волинського. Тут Віталій навчався у 1-й міській школі, згодом освоював робітничу професію на підприємстві «Мінмонтажшахтоспец». Армійську службу проходив у 51-й першій дивізії, служив у Єгипті. Після служби повернувся на своє робоче місце, але знову покликала армія, а тому навчався у школі прапорщиків, яка знаходилася в селищі Десна на Чернігівщині. Отримавши пагони прапорщика, знову повернувся у свою військову частину, а в 1985-1987 роках проходив службу в Афганістані.
Ось тут і підкралася біда, яка таїлася довгі роки , поки не нанесла свій важкий удар.
- Під час виконання бойового завдання ми потрапили у складну ситуацію. Це трапилося в гірській місцевості. Була зима і в горах лежав сніг. Ми змушені були 18 годин лежати на снігу. Ось там я і відморозив ноги. Стан був складний. Уже в Ташкенті в госпіталі лікарі казали, що ноги потрібно відрізати, але молодий організм подолав біду, і я повернувся на службу , ще служив в Амурській області, - розповідає Віталій Мусійович.
Звичайно, доводилося час від часу проходити курс лікування. Проте Віталій Мусійович ніколи не скаржився на свої недуги. Він і нині вважає, що його організм цілком здоровий, бо ніякі внутрішні хвороби не турбують колишнього воїна-інтернаціоналіста.
Але 6 років тому на нозі з’явилося невелике пошкодження. Пан Віталій звернувся до медиків і виявилося, що нога вражена гангреною. От коли підкралася підступна біда! Іншого виходу, як ампутація, не було. А декілька тижнів тому ампутували і другу ногу. Нині Віталій Мусійович пересувається лише у візку.
- Я не з тих людей, що падають духом, - бадьоро каже Віталій Мусійович. – Я ще інших підтримати можу. Оскільки мешкаю на другому поверсі, проблема в тому, як спуститися вниз. Очевидно, доведеться просто сповзати. А тому міркую, як і що можу створити, аби полегшити спуск. Уже деякі ідеї є. Але на даний час мені найважливіше, щоб біля під’їзду зробили пандус, аби я міг виїхати на подвір’я. У цьому плані обіцяє допомогти староста села Хмелівки Тамара Волинець. Це мудра жінка, людина свого слова і я вірю, що вона допоможе. Якщо зможу спускатися на подвір’я, знову поїду на рибалку.
- Віталій - дуже пристрасний рибалка. Це його хобі. Минулого року на день села наш сільський голова В’ячеслав Католик навіть подарував йому вудочку, - долучається до розмови дружина Віталія Мусійовича, Катерина Василівна.
Віталій Мусійович як учасник бойових дій користується певними пільгами. Та все ж батарейкою його морального живлення є власне життєлюбство. Чоловік не збирається здаватися хворобі і вже замовив протези німецького виробництва, за допомогою яких можна пересуватися навіть без палиці.
Окрім того, пан Віталій оточений турботою всієї своєї родини, і насамперед дружини. Разом вони вже 18 років. Цікавиться здоров’ям і життям батька донька від попереднього шлюбу Оксана.
Слід сказати, що розшукуючи оселю Юхтенків, довелося розпитувати у мешканців Хмелівки і відрадно було почути, що про Віталія Мусійовича відкликаються із глибокою і щирою повагою.
-Життя навчило мене бути сильним. Без цього аж ніяк не можна. Допомагали люди, які були поруч, з яких брав приклад. Це велике щастя, коли поруч є люди, які розуміють і підтримують. Тільки з такими людьми ми стаємо сильними, – підсумовує свою розповідь Віталій Мусійович.
-А ще ми хочемо висловити щиру і велику подяку нашій старості Тамарі Максимівні Волинець за її чуйність і турботу. Це така людина, яка, якщо пообіцяла, то обов’язково зробить. Безмежна подяка Зимнівському сільському голові В’ячеславу Артуровичу Католику, особливо за те, що у громаді є соціальне таксі. Тепер стало безпроблемним для інваліда поїхати до лікарні чи по іншій вагомій причині, - додає пані Катерина.
Прощаючись з гостинною родиною, висловлюю щиру надію на те, що наступна наша зустріч відбудеться тоді, коли Віталій Мусійович буде спускатися по східцях на протезах і запросить кореспондентку на рибалку.
Антоніна Булавіна с. Хмелівка Зимнівська ОТГ
Коментарі