«Якщо, не дай, Боже, моя старенька господиня помре, я взагалі можу залишитися без даху над головою»

Журиться жителька Володимира–Волинського інвалід по зору з дитинства Тетяна Лебідь, яка, розмінявши шостий десяток, змушена винаймати житло, стеля якого в будь-який момент може обвалитися їй на голову.
Таня народилася на одному із забутих Богом і людьми хуторів Любомльського району із вродженою катарактою обох очей. Правим оком вона зовсім нічого не бачила, а лівим ледь могла розрізняти предмети. Ні брата, ні сестри у Тетяни не було. Коли дівчинка була ще зовсім маленькою, батько знайшов собі іншу сім’ю, залишивши їх з мамою бідувати у напіврозваленій халупі на хуторі.
-Про те, як нам там тоді жилося, важко навіть згадувати, - розповідає Тетяна Іванівна. – Особливо тяжко було взимку, коли все навкруг замітало снігом: ні пройти, ні проїхати. Дров не мали, а ліс був далеко. Тож нам з мамою щоразу доводилося пішки долати чотири кілометри заметеної дороги, щоб назбирати трохи сухого ломаччя і протопити в хаті. Пізніше, коли я вже пішла в школу, в нашій родині сталося нещастя: бик убив маминого двоюрідного брата, у якого залишився маленький син. Матері в нього не було, і хлопчика взяла під опіку мамина двоюрідна сестра, яка вигляділа його майже з пелюшок. От тоді нам держава й виділила допомогу – стару хату в селі Олеськ, куди ми всі перебралися, трохи її підремонтувавши. Перевозити туди було нічого, оскільки наша хата на хуторі під час війни горіла, тому весь скарб умістився у двох невеликих мішечках. Поки я ходила в школу, мама тримала корову, свиню, курей, але після того, як я закінчила навчання і знайшла роботу, їй було вже важко справлятися з худобою, тому корову довелося продати.
Закінчивши 10 класів місцевої школи, Тетяна влаштувалася на роботу в їдальню села Заріччя, де в той час знаходився сільський «Коопторг». Раніше, коли дівчина була ще школяркою, в Одеському інституті імені Філатова їй зробили операцію, замінивши кришталик на лівому оці. Це допомогло, бачити Тетяна стала трішки краще, тож через рік їй дали направлення на навчання в Луцьке профтехучилище, де вона отримала спеціальність кондитера. Закінчивши училище і повернувшись через два роки в Заріччя, дівчина ще якийсь час працювала в їдальні, але згодом потрапила під скорочення. До того ж їй було важко працювати на кухні через проблеми із зором. Звернулася до лікарів, і після обстеження їй дали другу групу інвалідності. Це дало їй можливість змінити роботу в їдальні на легшу – стала техпрацівницею. Спочатку прибирала приміщення в «Коопторзі», потім перейшла в дорожню службу. Трудилася на одному місці 22 роки. Через 18 років сумлінної праці жінка отримала двокімнатну квартиру.
-А здоров’я моє тим часом погіршувалося: почалося сильне серцебиття, стала дуже боліти голова. Уколи і ліки, які призначали медики, не допомагали. З кожним днем я почувалася все гірше. Дійшло до того, що вже неспроможна була давати сама собі раду, а тим більше обробляти три сотки городу, де вирощувала раніше овочі. Зателефонувавши родичам, а з рідних на той час у живих залишилася лише моя двоюрідна сестра з племінниками, попросила їх допомогти продати квартиру. Спочатку хотіла перебратися до родичів, але ті відмовляли. Мовляв, у них немає місця, оскільки живуть разом з двома дітьми у трьох кімнатах. Тому я придбала собі однокімнатне житло у Володимирі. За частину грошей, які лишилися після придбання квартири, змогла зробити ремонт, купити меблі та інші необхідні речі. А хвороби мої прогресували все більше. Настав такий момент, коли я вже не змогла обходитися без сторонньої допомоги, не здужала навіть їсти собі зварити, не спала по ночах. Знову зателефонувала родичам, попросила їх приїхати, продати квартиру, а мене забрати до себе, бо, мовляв, відчуваю, що мені недовго лишилося жити. Двадцять три тисячі доларів, які отримала за житло, та ще дві тисячі, що лишилися від продажу попередньої квартири в Заріччі, віддала їм. Після переїзду пробула в них півроку, перш ніж вони спромоглися відвезти мене до Луцька в лікарню, все будували за мої гроші собі хату. Після лікарні мені стало трохи легше, тож уже могла обійтися без чужої допомоги. Життя ніби налагодилося, але ненадовго. Виникли проблеми з чоловіком племінниці, який поводився зі мною дуже грубо і постійно ображав. Усе в їхній хаті було для мене чуже, і я почувалася там дуже некомфортно. Тому одного дня приїхала до Володимира, винайняла собі житло в старенької бабці на околиці міста. Плачу за дві невеликі кімнатки 250 гривень, а також оплачую частину комунальних послуг. Господиня виділила мені трохи городу, тож саджу там деякі овочі. Живу тут уже шість років. Допомагаю господині трохи по господарству: ношу воду, прополю грядки, готую для неї їжу. Старенька живе сама, дочка з онуками і правнуками мають власне житло. В неї дуже хворе серце, перенесла кілька приступів. Зараз бабця в лікарні, і я вдень і вночі молю Бога, щоб їй стало легше, щоб черговий приступ не став для неї останнім, бо якщо вона, не дай, Господи, помре, діти хату продадуть, і я взагалі можу залишитися без даху над головою. А так хоч будинок, в якому зараз знайшла прихисток, уже давно потребує ремонту, і стеля в моїй кімнаті так потріскала, що в будь-який момент може впасти, це все-таки житло, і я почуваюся тут більш-менш захищеною. Принаймні, є куточок, де можу спокійно поспати, приготувати щось поїсти і попросити в Бога благословення та милості для себе, для бабуні і для всіх своїх родичів, - закінчує сумну розповідь моя співрозмовниця, гладячи рукою по голові ще одного свого друга – кудлая Топіка.
Валентина Савчук, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі