«Якщо кішки – це «діагностики» нашого організму, то собаки – «психіатри»

Такого висновку дійшла, спілкуючись із чотирилапими друзями, Віра Синякова, яка мешкає у Володимир-Волинському районі.
Приємною несподіванкою для мене, коли познайомилася з Вірою Синяковою, стало те, що за дівочим прізвищем вона виявилася моєю однофамільницею і її родове коріння, як і моє, проростає з козацької Кубані, де вона народилася у 1968 році. Та склалося так, що дитинство і юність пані Віри пройшли в Одесі. В 1975 році Сергія Булавіна направили працювати в Одеське пароплавство. Тут Віра навчалася у школі, закінчила інститут харчової промисловості за спеціальністю «Технологія виноробства», хоч працювати за фахом так і не довелося. Нововолинець Володимир Синяков строкову морську службу проходив у Феодосії, звідки його перевели у службу охорони важливого портового об’єкта в Одесі. Там він і познайомився з Вірою Булавіною. Молоді люди побралися. Оскільки Володимир не дуже хотів залишатися в Одесі, Віра відважилася переїхати до волинського шахтарського міста. З того часу вона, генетична степовичка, закохалася в лісову Волинь. На початку 2000-х з певних причин подружжя переїхало до нашого міста, придбали будинок поблизу села Федорівка.
Другою приємною звісткою став факт, що моя співрозмовниця дуже любить домашніх тварин і ніколи з ними не розлучалася.
-Моє дитинство минуло серед кішечок та песиків. Батьки обожнювали тварин. Більше того, у нас в родині панувала якась язичесько-тотемна атмосфера. На стінах були картини із зображенням тварин, на комодах і тумбочках – статуетки зайчиків, лисичок, ведмедиків, мавпочок. Коти та собаки поруч жили завжди. На щастя, мені зустрівся в цьому відношенні й чоловік-однодумець. Спочатку ми заводили породистих собак, але вони надто вибагливі та примхливі. А тому тепер перевагу надаємо невеликим песикам кімнатного типу, - розповідає Віра Сергіївна.
Віра Синякова, постійно спілкуючись з домашніми тваринами, вивчила деякі таємниці їхньої психології і поведінки. Виявляється, у наших улюбленців є свій внутрішній світ, який нам, людям, не завжди легко збагнути.
-Давати якісь конкретні поради щодо поведінки тварин я уникаю, бо вони такі ж унікальні, як і люди, - каже пані Віра. – Однак дещо я все-таки збагнула і, можливо, не зробила надто великого відкриття, але поділюся своїми дослідженнями. Кішку, як відомо, називають «домашнім терапевтом». Я гадаю, що це не зовсім правильно. Кішка не лікує у прямому значенні цього слова. Вона свого роду вампір, який відтягує від нас негативну енергію. Кажуть, що кішка вмощується біля нас саме там, де ми відчуваємо біль. Це теж не зовсім правильно. Наведу приклад. Одна моя знайома страждала головними болями. Хтось порадив їй під час нападу болю прикласти до голови… кота. Жінка так і зробила, але кіт нявчав, видирався і зрештою ліг біля хворої так, що торкався спини між ключицями. Ось тоді вона відчула полегшення, і, коли перевірилася, виявилося, що саме в тому місці виникла проблема з хребтом, яка і провокувала головний біль. Таким чином, кішки «діагностують» наші недуги, відчувають вогнища захворювання.
Та якщо кішки – «діагностики» нашого організму, то собаки – «психіатри». Це найвірніші друзі, яких нам подарувала природа. Вони дуже чутливі до нашого настрою: радіють разом з нами і понуро опускають голови, коли нам невесело. Собака діє заспокійливо лише самою присутністю. Скажу більше: ніхто так не здатний пожертвувати собою заради нас, як наші вірні песики. Вони навіть можуть відчувати удар долі, який навис над нами. І нерідко приймають його на себе. Розповім два випадки із власного життя. Ще в роки моєї ранньої юності під колесами машини загинув мій улюбленець Джек. Це була дуже велика моральна травма для мене, але через два тижні – рівно день у день – я сама потрапила під колеса автомобіля, та відбулася лише вивихом ноги. Ось тоді я зрозуміла, що Джек врятував моє життя ціною свого. Ще випадок. На мою маму очікувала важка операція, і оскільки у неї слабке серце, ми дуже переживали за неї. В цей час у моїх батьків жила красуня Ельза – шоколадного кольору спанієль. Раптом вона зробилася в’ялою, не приймала їжі, не реагувала на команди. Згодом почалися неприємні проблеми із травленням. Ми негайно відвезли собаку до ветлікарні, де ветеринар запідозрив сильне отруєння. Він зробив необхідні процедури, але гарантії на порятунок не давав, надіявся на сильний організм спанієля. На шляху додому Ельза відійшла у мене на руках. А мама нормально перенесла операцію, одужала. Звичайно, це можна пояснити як збіг обставин, але я чомусь гадаю, що наші домашні вихованці все-таки мають якийсь таємний зв’язок з містикою. Я б навіть сказала, що вони чують голоси вищих сил і їх виконують.
Хочу торкнутися ще одного питання. По собі знаю, що втрата домашнього улюбленця, до якого прив’язуєшся душею, для багатьох настільки велика драма, що нерідко переростає у депресію. Ось чому я виробила для себе певну психологічну установку. Наші чотирилапі друзі живуть значно менше за нас – 10-15 років як максимум. Ось чому, коли ви вперше берете на руки маленьке кошеня чи цуценя, відразу налаштуйтеся на те, що ця істота тимчасова у вашому житті. Повірте, нам легше втрачати їх, ніж їм нас. Ми все-таки люди, маємо родини, дітей, онуків, друзів. А у них – лише ми, та й навіть в сім’ї тварина обирає когось одного, кого найбільше любить. Собаки настільки тужать за господарями, що рідко переживають їхню втрату. Мені відомі випадки, коли собаки вмирали на могилах господарів. Не прощають вони лише зради, і тоді любов переростає у ненависть. Ще один момент. Собаки, відчуваючи кінець, зазвичай ідуть з дому, і в цьому мудрість природи. Вони не хочуть, аби ми страждали, спостерігаючи їхню агонію. А ще вони, відправляючись у невідомість, дають нам надію на можливе повернення. Ми чекаємо на них, а, чекаючи, відвикаємо.
Антоніна Булавіна, с.Федорівка, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі