Поетичний бенефіс у сучасному селі – явище незвичне. І зовсім не тому, що селяни, придавлені проблемами, втратили інтерес до мистецтва та літератури. Швидше питання в тому, що надто скромно пропагуються у нас сільські таланти, а про широке визнання самобутнім митцям із села можна тільки мріяти. І все ж талант, наче струмок, пробиває собі шлях, знаходить своїх прихильників, шанувальників, а там і послідовників.
Тетяна Дмитрук, яка мешкає в маленькому селі Марія-Воля, народилась і виросла серед поліських лісів. У її рідному селі Мельники Шацького району люди були співучі, володіли різними ремеслами, які передалися у спадок від прадідів. Дуже любила Тетянка своє село, а тому перший вірш, який написала ще у 6-му класі, присвятила батьківській хатині. У старших класах дівчинка вже писала сценарії до шкільних свят, допомагала завідуючому клубом проводити вечори відпочинку для молоді.
Життя склалося так, що у 1995 році молода дівчина разом з подругами приїхала в село Марія-Воля Володимир-Волинського району. Тут і зустрілася з Олександром Дмитруком. Тут і залишилася, звила затишне сімейне гніздечко. В напружених сільських буднях минали літа. Підростали діти – Лілія та Роман. Але з поетичним словом Тетяна не розлучалася ні на мить. Навіть працюючи в полі, складала вірші про небо, про сонце, про ліс, що шумів поруч, про легенди, які притаїлися десь у гущавині древнього Замчища чи в тихих заплавах урочища Кошманка. А поруч жили люди, серед яких минуло дитинство Євгена Колодійчука і яких славний волинський поет не раз оспівував у своїх віршах. Тетяні не пощастило зустрітися з поетом, та, мабуть, його образ увесь час був поруч з нею. А ще доля послала їй людей, які розуміли Тетяну, як ніхто інший. Насамперед це свекруха Марія Петрівна. Жінка надзвичайно доброї романтичної душі, вона не лише поважала талановитих людей, але й сама стала справжньою берегинею народної творчості. Вітаючи гостей, Марія Петрівна завжди зверталася до них щирими словами, які черпала з бездонного джерела народної поетичної творчості. Свекрусі Тетяна присвятила вірш «Моя друга мама». Дар дружини оцінив і чоловік Олександр Миколайович. Він розумів, що його дружина володіє багатим внутрішнім світом, в якому поезія – це сонячне світло.
-Для мене вірш – це наче словесна вишиванка, наче картина живописця, втілена в словах, - каже пані Тетяна. – Створюючи віршований твір, теж слід продумати свої візерунки, підібрати кольори, які допоможуть передати думки поетичним рядком, бо ж поет – це художник, який малює витвір словесно.
Та все ж жінку не раз хвилювало: а чи потрібні комусь її вірші? чи її талант не перетвориться на ту монету, якій судилося бути закопаною в землі? Хотілося визнання, хоч скромного, тим більше бачила, що надто прозаїчним, сірим стало життя на селі. Тетяна радо прийняла пропозицію співпрацювати з художньою самодіяльністю села, читала свої поезії і гуморески зі сцени, а також активно долучалася до шкільного життя, допомагала дітям складати сценарії ранків та вечорів.
І все ж чогось бракувало… Сама собі не наважувалася зізнатися, що у своєму обдаруванні почувалася одинокою. Душа прагнула спілкування з однодумцями, з тими, хто не тільки вміє слухати, але й візьме з поетичних рядків щось корисне собі, аби поетична муза, змахнувши крилами, не полинула сумно назад, у свої блакитні обрії. І однодумці знайшлися. З ініціативи бібліотекаря села Селець Раїси Прокопюк, художнього керівника будинку культури Віталії Литвинчук, а також при підтримці директора Селецької ЗОШ Віри Мазур і вчителя української мови Раїси Матвіюк було організовано бенефіс місцевої поетеси Тетяни Дмитрук. Головною аудиторією стали учні школи, хоча вхід на захід був відкритий для всіх бажаючих. У прикрашеному українськими вишивками залі, під благословляючими поглядами Тараса Шевченка та Івана Франка, читала поетеса свої твори. І малювалася в уяві слухачів золота волинська осінь – улюблена пора року пані Тетяни, широкі сільські лани, густі предковічні гаї, вся калинова Україна. Торкнулася поетеса і болючої теми сьогодення – війни на сході нашої країни. Коли читала «Молитву матері» та «Душу ранить війна», на дитячих очах бриніли сльози. І тиша застигла у залі, неймовірна тиша, яка навіть не властива дитячому середовищу. І лише коли поетесу привітала самодіяльна вокальна група «Первоцвіт» і зазвучала запальна українська пісня, серед глядачів відчулося пожвавлення і дружні аплодисменти підтримали аматорів сцени.
Веселий сміх геть прогнав смуток, коли Тетяна Василівна прочитала власні віршовані гуморески. Тут виявилося ще одне її обдарування – інтерпретація твору, артистизм, вміння жестом і поглядом підкреслити саме те, що хотіла б донести до читача.
Приємною несподіванкою для Тетяни Дмитрук стала звістка про те, що вона - перша ластівка літературної студії, яку започатковує газета «Місто вечірнє». Та, напевно, найкращою ознакою визнання стали слова дітей, з якими вони залишали залу: «Я теж писатиму вірші про Україну, як Тетяна Василівна!» Отож, «якщо ти торкнувся чиєїсь душі, розбудив в ній бажання творити, значить, і сам ти твориш недаремно».
Антоніна Булавіна, с.Марія-Воля, Володимир-Волинський район
Коментарі