Ця жінка часто запитує себе: «Чому саме я? Чому стільки випробувань випало на мою долю?». Але відповідь знаходить одну: так складалися обставини. Нині Ніна Андріївна Будник доживає вік в невеликому луцькому будинку, а 12 років її життя пов’язані з Володимиром-Волинським. Це місто вона дуже любить, але давно у зв’язку з хворобою ніг не відвідувала його. Однак на свої 80 років виглядає вона досить гарно: доглянута, зі свіжим обличчям, постійно слідкує за собою. Навіть не віриться, що стільки пережила, але зберегла любов до життя, до людей. Мабуть, в тому і сила її молодості.
- Я народилася на Хмельниччині, в маленькому селі Глинники під Шепетівкою. Мій дідусь, Василь Костюк, у 1939 році був звинувачений у крадіжці колгоспного майна і заарештований. Його доля так і залишилася невідомою, хоч опісля він був визнаний невинним, але вже було пізно. Моя бабуся Марія сама ставила на ноги трьох доньок. Моя мама Любов Василівна була найстаршою. Вона покохала молодого хлопця, який у перші дні війни пішов на фронт. А за мамою упадав Андрій Короб. Під час окупації він став поліцаєм і мама, щоб не потрапити до Німеччини, стала його дружиною. Перша дитинка у них померла, проживши всього дві доби. У 1943 році батько втік із села, залишивши маму вагітною. На початку 1944 року я народилася, - пригадує Ніна Андріївна і сльози виступають на її очах.
На цьому митарства сім’ї не закінчилися. Маленькій Ніночці було 9 місяців, коли матір викликали до Шепетівки в місцеве відділення НКВД. Її розпитували про чоловіка, але вона чесно розповіла все, що знала. Її відпустили, позбавивши права будь-якого виїзду за межі району, але протримали так довго, що жінка не мала чим добратися додому. Пішки їй довелося долати 18 км. Жінка йшла швидко, розігрілася і, не зважаючи на холодний вітряний день, зняла верхній одяг. Уночі у неї почався жар. Лікаря в селі не було, лише фельдшер, який діагностував запалення легень. Він лікував хвору, але не наважився при такій температурі везти на возі в лікарню. Через дві доби Любові Василівни не стало.
- Я знаю матусю лише по фото, яке було прикріплене до пам’ятника. Потім я змогла зробити з нього портретика, - розповідає Ніна Андріївна, - а мене вигодувала і виховала моя дорога і незабутня бабуся. Допомагали мамині сестри – тітоньки Ольга і Катерина. Та згодом вони пішли із села, влаштували своє життя, а ми з бабусею жили вдвох. Після школи я навчалася на курсах бухгалтерів у Шепетівці, згодом працювала у відділі освіти бухгалтером. У 1964 році я познайомилася з В’ячеславом Хмелевським. Він був старшим від мене на 9 років, але що це була за людина! Інтелігентний, вихований, спокійний і дуже добрий, він не полонив мене вродою, бо особливою зовнішністю не відзначався, але я полюбила його саме за ті якості, які перерахувала. Ми одружилися. У нас народилося дві донечки – Оксана і Галинка. Мій В’ячеслав був чудовим чоловіком і батьком. Він так піклувався про мене і донечок. Він готував обіди та вечерю, якщо я затримувалася на роботі, прав, прасував. Одна тільки у нього була вада – хворе серце. У 1972 році воно раптово зупинилося. Це був страшний удар для мене. Під час похорону, поки небіжчик ще був у хаті, до мене підійшов незнайомий чоловік, обняв мене, поцілував у чоло і дав гаманець з грошима. Це був мій батько, Андрій Семенович. Він був засуджений, відбув термін і, як виявилося, оселився недалеко від Шепетівки, мав іншу сім’ю. Я подякувала йому, але серце моє мовчало. Потім ми бачилися рідко. Я визнаю, що була непривітною і холодною до батька, і він до мене рідко навідувався. Чомусь я вважала, що батько був винуватцем всіх моїх бід, смерті мами. Але він прожив недовго.
Біда одна не приходить. Того ж року, коли не стало В’ячеслава, померла і бабуся Марія. Гірко плакала за нею зовсім осиротіла Ніна Андріївна, та все ж розуміла, що нічого вже вдіяти не могла. А доля вже торувала для жінки свій шлях. Якось вона зібралася до тітки Катерини, яка мешкала в Рівному. В електричці біля неї сів високий статний військовий. Вони розговорилися. Юрій Усков був родом з Вологодщини, у Рівному не так давно, з дружиною розлучився, мав доньку. Ніна йому відверто розповіла про себе. Коли зійшли на рівненському вокзалі, Юрій запропонував спілкуватися. Так вони знайшли один одного.
У 1974 році майора Ускова перевели до Володимира-Волинського. 12 років життя у княжому місці Ніна Андріївна вважає найкращими у своєму житті. Вона просто закохалася в це місто, у добрих привітних людей. Більше того, саме у Володимирі Волинському 30-річна Ніна Андріївна подарувала чоловікові сина Ігоря.
- Він любив усіх дітей. Мої донечки були йому рідні. Вони його теж любили, хоч пам’ятали рідного тата. У 1986 році мого Юри не стало. Його підкосив інсульт. Мабуть, він сильно перейнявся тим, що довелося піти в запас, а він не уявляв життя без армії. Мені було дуже боляче, дуже важко. На щастя, мої діти вже були дорослі. Доньки навчалися у Львові. Оксана опановувала професію лікаря, нині живе і працює у місті Лева. А Галинка вчилася на юридичному факультеті університету, але переїхала з чоловіком до Луцька.
Саме завдяки Галині Ніна Андріївна зустріла своє чергове кохання. Оскільки донька з зятем придбали будинок у приватному секторі Луцька, їх сусідом виявися літній одинокий вдівець Леонід Михайлович Будник. З дружиною, яка перенесла дві дуже важкі операції та тому не змогла стати матір’ю, він прожив дуже добре, але вона навіки відійшла. Нудьгуючи, Леонід Михайлович заходив до сусідів і таким чином вподобав Ніну Андріївну. Але доля застерігала її…
- Якось я вийшла на ринок, що під замком Любарта, і до мене причепилася циганка. Я намагалася відкараскатися від неї, але вона сказала: «Я без грошей скажу тобі, що ти «чорна»вдова. У тебе вмиратимуть всі чоловіки.». Я тоді злегковажила цим попередженням. Ми з Леонідом вступили в законний шлюб. Я переїхала до Луцька. Прожили ми разом майже 18 років. Льоня був активістом, приймав учать у всіх мітингах, акціях протесту, їздив на Помаранчеву революцію. Але важка недуга забрала і його від мене. Отож, я не тільки «чорна» вдова, а й «чорна» сирота. На моїй долі майже відбилася вся непроста історія України.
- А ви самі вірите в долю?
- Як вам сказати? І так, і ні, але передусім, я думаю, багато важать обставини та відповідно наші рішення. Хто штовхав мого батька на поліцая? Ніхто. Чому мама не берегла себе? Питань багато, а відповіді можуть бути різними.
- Ніно Андріївно, а чим ви займаєтеся на дозвіллі нині?
- Знаєте, на відміну від більшості українок я не рукодільниця. Можливо, тому що ми з бабусею дуже бідували, і змалку змушена була працювати. Нерідко я засипала над уроками. А на вишивання були потрібні нитки, тканина. Я любила читати книги. Це вже мене В’ячеслав привчив, любила консервувати. А останнім часом захопилася травознавством. Підписана на деяких народних цілителів, використовую їх поради.
Антоніна Булавіна. м. Луцьк
Коментарі