«Я часто набираю номери свого Сергійка і вірю, що колись він таки візьме трубку»

Переконана мама зниклого безвісти кулеметника 51-ї бригади Сергія Жука з міста гірників, яка вже більше трьох з половиною років розшукує сина, не погоджуючись з версією про його смерть.
-Мій Сергійко в дитинстві, на відміну від старшого брата Сашка, на якого не раз треба було й нагримати, ріс дуже спокійним і лагідним хлопчиком. Ми з чоловіком ніколи не мали з ним жодних проблем ні вдома, ні в дитсадку, ні згодом у школі, - згадує пані Зоя. – Закінчивши 9 класів у ЗОШ №2, він вступив до електромеханічного технікуму на спеціальність «Електротехніка та монтаж серійних споруд і обладнання». Потім став студентом Луцького технічного університету. Після закінчення вишу його на дев’ять місяців забрали в армію, а коли повернувся, я допомогла йому влаштуватися на роботу за спеціальністю на «БРВ». Я вже на пенсії, але працюю у три зміни кранівницею на ливарному заводі. Чоловік, який був майстром на всі руки, 10 років тому загинув у шахті. Свою майстерність він передав і обом синам. Немає такої роботи, з якою не міг би впоратися Сергій. Різьблена альтанка, мангал, клумби, потічок, смітник та все інше біля нашого дому – це справа його рук, - жінка веде мене на подвір’я і показує все, що зробив менший син. – На початку квітня 2014-го року, повернувшись із роботи, я знайшла в поштовій скриньці повістку з військкомату. За неї ніхто не підписувався, і Сергій міг би й не піти, але він надто вже правильний. Наступного ранку сів у машину й поїхав. Потім зателефонував і попросив принести йому ранець, зубну щітку, пасту і палку копченої ковбаси на дорогу. Приготувавши все, що він просив, я сіла на велосипед і поїхала до військкомату, але хлопців уже повезли у Володимир. Тож довелося їхати туди. На той час Сергієві виповнилося 24 роки, у нього в Білорусії вже була кохана дівчина, і на великодні свята мали відбутися їхні заручини. Та проклята війна зруйнувала все. З Володимира Сергій разом з іншими мобілізованими потрапив на Рівненський полігон, а потім під Волноваху, де на 10 бійців був один бронежилет. У день волноваської трагедії він був за п’ять кілометрів на сусідньому блокпосту. Звідти їх обіцяли відпустити додому, але відправили під Миколаїв на полігон Широкий лан. Тоді ми купили й передали йому бронежилет. Син в армії служив у підрозділі зв’язку, часто супроводжував засуджених в колонії, навіть не відкриваючи кобури з пістолетом, а тут йому видали кулемет, який разом із бронежилетом важив майже стільки, як він сам, трохи підучили, посадили на БМП і відправили на Луганщину. Вони пройшли Новоайдар, Нову Астрахань, Щастя, Сєвєродонецьк, Луганськ а потім їх перекинули під Іловайськ на Донеччину, де він стояв на блокпосту №3196. Хлопці, з якими служив, приходили у відпустки, а коли я запитала, чому його не відпускають, він відповів: «Мамо, у них є діти, а я не одружений. Якщо всі підуть, то хто ж захищатиме блокпост?». «Синку, тоді ти хоч телефонуй мені. Скажи всього лише два слова, що ти живий», - просила я. Прийшовши не раз із третьої зміни, не лягала спати, поки в трубці не почую його голос.

«За роки пошуків я знайшла 16 хлопців з іменем Сергій Жук»
-Син ніколи не скаржився, завжди казав, що все добре, щоб я не хвилювалася. Мовляв, стріляють десь далеко, а там, де він, спокійно. 24 серпня, в День Незалежності, він телефонував тричі. Я тоді дуже переживала, адже по телевізору почула про посилений обстріл Дачного і Дзеркального. Останній раз син зателефонував увечері 28 серпня. Ми говорили майже годину. Я плакала, казала йому, щоб вони всі втікали звідти. А він: «Мамо, ми у потрійному кільці. Нема куди тікати». А 29 серпня на мої дзвінки вже ніхто не відповідав. Згодом хлопці розповідали, що коли відкрили той страшний «зелений коридор», то п’ятеро бійців, серед яких був і Сергій Жук, виходили на БМП. Під час обстрілу троє хлопців загинуло, дехто потрапив у полон. Тому свідків того, що сталося з Сергієм, немає. Зв’язку з сином не було два тижні. Я їздила у Володимир, просила Яцківа знайти мою дитину. Він подивився в комп’ютер і сказав, що Сергій Жук є серед живих. Я просиділа там півдня, поки привезли 16 хлопців, яким удалося вийти з-під Іловайська. Коли вони прибули, побігла до буса, а там був Сергій Жук, але не мій. Через два тижні ми зі старшим сином поїхали в Запоріжжя, де я здала кров на аналіз ДНК, а потім обійшли всі госпіталі та лікарні, всюди брали номери телефонів. Після цього поїхали в Дніпропетровськ, у госпіталь Мечникова. Там у морзі лежало 57 тіл загиблих бійців, упізнати з яких можна було за ланцюжками, хрестиками чи татуюванням хіба що десятьох, інші – понівечені: без ніг, без рук і страшенно роздуті. Я старалася тримати себе в руках, а от Саша, надивившись на це жахіття, втратив свідомість, – згадує жінка. – Став пити. Правда, вже рік, як покинув. У нього донечка народилася - Аня. Тож тепер і в мене є якась радість, а то всі ці роки рятувалася роботою, працювала по дві зміни. Повернувшись додому, вишивала, в’язала, шила, щоб тільки не думати і не плакати.
За три з половиною роки жінка ще кілька разів здавала кров на ДНК, але безрезультатно. За її словами, пошуками Сергія займався військкомат, поліція, потім ГУНП. Нещасна мати просила допомоги у прокуратурі, в СБУ, але, втративши надію на офіційні канали, продовжувала пошуки самостійно. Серед військових вона знайшла 16 хлопців з іменем Сергій Жук. Та її сина серед них не було. А через півроку після трагедії під Іловайськом в Інтернеті з’явилося відео з полоненими українськими солдатами у Луганську.
-Сусідка побачила на ньому хлопця, схожого на Сергія, і сказала мені. Але ми це відео аж через рік побачили. На ньому і справді геть мій Сергій. І очі його, і пальці тонкі, як у піаніста. Я відразу поїхала до Володимира, потім - у поліцію, в прокуратуру, до слідчого, до Києва, але без толку, - скрушно хитає головою пані Зоя.
Лише минулого року жінка п’ять разів побувала в столиці. Вона постійно спілкується з бійцями, які повернулися з полону, відвідує круглі столи, буває на різноманітних зустрічах з представниками влади і силових структур, спілкується з рідними інших зниклих безвісти. Під час тих поїздок її оселю двічі обікрали.

«Командуванню вигідно визнати сина мертвим, тоді його й шукати не треба»
-По приїзді у столицю спершу йду в Миколаївський собор, аби помолитися і поставити свічку за здоров’я Сергія та рідних. Щонеділі буваю на першій службі і в Низкиницькому монастирі. Багато разів була у різних ворожок та екстрасенсів, і всі вони кажуть, що син мій живий. Я часто набираю його номери і вірю, що колись він візьме трубку. Якось Червоний Хрест влаштував зустріч рідних безвісти зниклих бійців із представниками влади, ОБСЄ, СБУ та армійським начальством. Говорили про зниклих бійців, але так, у загальному, без жодної конкретики. А мені там «айдарівці» навіть медаль «За незламність духу» дали. Мабуть, за те, що ще не вмерла за ці роки, – каже жінка.
За час пошуків знайшлося багато охочих нажитися на горі матері. До неї постійно телефонують якісь негідники, представляючись співробітниками СБУ і ще невідомо ким, кажуть, що її син у них. І він повернеться, якщо мати заплатить викуп. Дехто пропонував свої послуги в пошуках, якщо вона, звичайно, заплатить «невеликий аванс».
-У мене й номери телефонів їхні є. Спочатку я боялася брати трубку, і її брав сусід (старший син з невісткою живуть окремо), а потім вже й сама навчилася з ними спілкуватися. Щоразу просила дати телефон синові, щоб поговорити з ним. Це все зеки телефонували з в’язниці. А минулого року перед Великоднем я сиділа в крані, коли задзвонив телефон. «Алло! Кто ето?» – думали, я назву своє ім’я. Далі: «Мама, мама, ето я – Сєргей. Вишлі мнє дєнєг!» - кричав хтось хриплим пропитим і прокуреним голосом. А мій Сергій не пив, не курив і ніколи не розмовляв російською. Я їм тоді сказала, що син уже вдома, щоб більше не телефонували. Через п’ять хвилин прийшло ось таке послання: «Ти больше своєго сина нє увідіш і нє услишиш», – показує жінка. – Я тоді так розхвилювалася, що й на роботу не пішла. А сусід, домовившись із знайомою в «ПриватБанку», як би вислав гроші, які й досі десь витають у повітрі.
У листопаді минулого року командування частини подало позов до Володимир-Волинського суду. Сергія Жука, який у міжвідомчому центрі при СБУ числився як «заручник у полоні», хотіли визнати спершу безвісти зниклим, а потім – померлим.
-Їм, звісно, вигідно було б визнати його померлим. Не загиблим, а померлим. Держава заплатить 630 тисяч, і все – він мертвий! Ніхто його більше не шукатиме. Та на руках у мене було те відео та ще купа різних паперів, ознайомившись з якими, суд прийняв рішення: вважати Сергія Жука живим і у полоні. І я вірю, що мій Сергійко живий, вірю, що колись він прийде додому. Хіба мало було випадків, що люди після Другої світової поверталися через 20-30 років. Зараз так само багато полонених є в Чечні, в Сибіру теж бачили хлопців, які розмовляли українською мовою, - переконана мати. – До мене й Аліна, наречена Сергія, торік приїжджала, погостювала кілька днів. А нещодавно знайомі розповідали, ніби вона заміж збирається. І я її не засуджую, адже стільки часу минуло, а вона ще зовсім молода.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі