«Я була дуже вимогливим педагогом, бо хотілося, щоб мої учні легше торували дорогу до своєї мрії»

Каже колишній вчитель математики Любов Мудрик-Бартова, яка впродовж 50 років вкладала у голови кількох поколінь школярів просту істину: найкращий шлях до успіху – це знання.
Нещодавно цій жінці виповнилося 70. Народилася вона в Черчичах в сім’ї середняків. Батько її трудився на залізниці, мама – домогосподарка. Була у Люби ще старша на 16 років сестра.
-Чому між нами така велика різниця у віці? В ті часи, відразу ж після війни, чоловіків, які мали лише одну дитину, мобілізовували на шахти Донбасу. Тому батьки й вирішили завести ще одне дитя. Отак я з’явилася на світ, - посміхається Любов Степанівна.
Назвали дівчинку на честь святих Віри, Надії і Любові, хоч і народилася вона 20 серпня 1945 року. З раннього дитинства у малої проявився талант до співу. Цей дар Божий та ідеальний слух вона успадкувала від мами і бабусі, які теж дуже гарно співали. Вже в п’ятому класі Люба могла виконати будь-яку пісню на три голоси, знала багато церковних піснеспівів. Після того як закінчила Бубнівську семирічку, її навіть запрошували на навчання до Львівської консерваторії. Але мати хотіла, щоб дочка залишалася вдома, бо нікому було пасти корів, адже батьки мали 8 гектарів поля, велике господарство. З тієї ж причини мати була проти того, щоб молодша донька продовжувала навчання в середній школі. Та тут уже втрутився батько, який заявив, що продасть останню сорочку, але його обдарована донька буде вчитися далі.
-Це був перший рік, коли у школах ввели 11-річне навчання, - розповідає моя співрозмовниця. – Отримавши атестат зрілості у ЗОШ №1, я вступила до Володимир-Волинського педагогічного училища, після закінчення якого мене направили вчителем математики в Маневицький район. Заочно здобувала вищу освіту на математичному факультеті Луцького педінституту ім. Лесі Українки.
У 19 років, будучи ще студенткою, Люба вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Нововолинськ. Тут у них народилося двоє синів – Руслан та Олег, але подружнє життя не складалося. Її обранець виявився не тим чоловіком, за яким могла б почуватися як за кам’яною стіною. Втомившись за 10 років шлюбу від подружніх зрад і п’яних скандалів, жінка розлучилася, забрала дітей і у 1973 році повернулася в рідне село. На роботу влаштувалася в Бубнівську загальноосвітню школу за своєю спеціальністю. Паралельно багато років керувала хором у храмі, була активним учасником художньої самодіяльності у школі та в клубі. У вільний час сама складала церковні пісні.

«Колись цінувалися знання, тепер же абсолютно все купується за гроші»
-Працювати в школі колись було значно легше. Учні добре розуміли: якщо матимуть знання, їм легше буде вступити далі вчитися. Була дисципліна, не було такої соціальної різниці між школярами, як зараз, коли заможніші діти часто зневажають своїх ровесників лише за те, що батьки не можуть дозволити собі купити їм смартфон, планшет чи модний одяг. Пам’ятаю, коли я ще навчалася в першій школі, навіть наш уже покійний нині фізик і мій класний керівник Єфрем Петрович Нагрода із села Житані приходив на уроки в бурках і ватних штанах. До речі, він був настільки вимогливий, що 60 відсотків його учнів із першого разу вступали в технікуми та вузи. Тепер же все вирішують гроші та зв’язки. Не раз чула від учнів, навіщо, мовляв, вчити математику, якщо можна добре прожити й без неї. Дійшло вже до того, що дехто зі старшокласників навіть табличку множення не розкаже без калькулятора. Я ж була дуже вимогливим учителем і намагалася добитися, щоб у моїх учнів були знання. Тому не раз залишала особливо ледачих після уроків, примушувала повторювати пройдений матеріал, розв’язувати задачі. Декому з батьків це не подобалося, а дехто, навпаки, просив бути ще строгішою. І, як я переконалася, чомусь у житті часто так трапляється, що якраз ті діти, яких доводилося найбільше пресувати, стають потім хорошими людьми і фахівцями своєї справи. Цього літа під час зустрічі з випускниками дехто з колишніх двієчників і трієчників підходив до мене і дякував за те, що не давала їм спуску у школі. Такою ж строгою я була й зі своїми хористами у храмі, не терплю фальші та брехні.

«Гадаю, наступні покоління подякували б нам за таку спадщину»
Через кілька років після повернення в село Любов Степанівна вийшла заміж удруге за хлопця з сусіднього села, з яким не раз зустрічалися під час концертів.
-Він, закінчивши академічний факультет Рівненського інституту культури, був художнім керівником нашого хору, віртуозно грав на баяні. І хоч у мене немає музичної освіти, завдяки ідеальному слуху я часто допомагала йому в роботі. Згодом ми побралися. У нас спочатку народився син Святослав, а пізніше дочка Оксана.
Та сімейне щастя і цього разу зрадило матір чотирьох дітей. Чоловік через кілька років помер, залишивши її саму виховувати і ставити на ноги синів та дочку. Було дуже важко, адже старші діти вчилися і їм треба було допомагати матеріально. Уваги й опіки потребували й менші – школярі. Та життя не стоїть на місці. Сини виросли, одружилися, дочка вийшла заміж. Здібний до книжок Руслан, як і мама, став учителем. Спеціальність педагога, закінчивши Київський авіаційній університет, обрав і його син Олег, який зараз працює вчителем інформатики у школі с.Овадне. Він теж уже одружений і має 3-річного сина Владислава. Другий син Олег виховує двох дітей, старший з яких Тарас освоює спеціальність хореографа у Львові, а донька вчиться в дев’ятому класі. Святослав разом із сім’єю проживає в Бубнові, у нього підростає дочка Роксолана. Порадувала маму, подарувавши їй трьох онучок – Марію-Діану, Юлю та Софійку, і найменша Оксана. Всі діти Любові Степанівни проживають окремо.
Минулого року жінка вийшла на пенсію. На жаль, її первісток Руслан так і не діждався онука: 6 років тому у 43-річному віці в нього раптово зупинилося серце.
Горе підкосило матір – у неї стався інсульт. Думала, що вже не встане на ноги, але помаленьку хвороба трохи відпустила. Тож, незважаючи на свій поважний вік і хворі ноги, вона жодної хвилини не може без діла. Має більше 40 соток городу, чимало різної птиці, кроликів. Треба ж якось підтримати внуків. Зі всім справляється переважно сама. Хвалиться, що цьогоріч самотужки викопала лопатою 17 соток картоплі. Не забувають провідувати маму і діти та онуки, найчастіше – найстарший онук Олег, якому бабуся допомагала під час студентства виконувати контрольні, передавала продукти, гроші.
-Яка була найщасливіша мить у моєму житті, чи є в мене бажання, яке не вдалося здійснити? – вчителька-пенсіонерка на мить замислюється. – Звичайно ж, це народження дітей, онуків, правнука, а ще день, коли я дізналася, що стала студенткою. Тато тоді навіть заплакав від радості. А щодо бажання… Я знаю дуже багато старовинних пісень, як світських, так і церковних, знаю понад 60 народних прислів’їв та приказок, багато читаю, маю багато різної літератури. Тому дуже хотілося б, аби знайшлася людина, яка зуміла б усе це записати і систематизувати. Гадаю, наступні покоління лише подякували б нам за таку спадщину.
Ксеня Лучко, с.Черчичі, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі