Київ. Їдемо з однокурсницею на пари з Троєщини на Печерськ. Повз зупинку курсують автобуси та тролейбуси, на кількох маршрутках напис: вулиця Сабурова.
- Але ж маємо 25 років Незалежності України, у пресі пишуть, що активно триває процес декомунізації, держава нарешті прагне звільнитись від тягаря «радянського колоніального режиму», а тут – вулиця Сабурова! Чорним по білому написано, – вголос роздумую.
-А хто він, той Сабуров, чим він Україні чи тобі особисто не догодив? – запитує однокурсниця.
Терпляче розповідаю, як під час творчого відрядження на Волині в Горохівському район, познайомилася з дев’яносторічною бабусею. Через її село у Другу світову пройшов рейд партизанського загону під командуванням Олександра Сабурова, пізніше генерал-майора військ НКВС, героя Радянського Союзу. Тільки один з «результатів» цього рейду – криниця на сусідньому хуторі, по вінця наповнена тілами місцевих чоловіків і жінок, яких перед смертю катували, відрізаючи пальці, груди, статеві органи, здирали шкіру. Старенька каже, місцеві жителі під дулом автомата змушені були видавати партизанам своїх особистих ворогів та боржників за… ймовірних повстанців, тим самим рятуючи власне життя. Коли вигнали німців, радянська влада залишок людей з хутора вивезла у село, а криницю засипала, зрівняла із землею. На цьому місці зробили колгоспне поле.
Так розповіла бабця, свідок тих подій. Ми з оператором усе задокументували на відео.
Пізніше, вивчивши мемуарну літературу радянських партизанських командирів, я дізналася, що навіть «колеги» Сабурова, зокрема Мєдвєдєв, вважали його надто жорстоким по відношенню до місцевого населення, навіть надсилали про це шифрограми у Москву.
Розказала я однокурсниці й про те, як мати одного з волинських «регіоналів», колишній перший секретар райкому компартії, пишалась у пресі тим, що її батько активно партизанив у лісах Білорусі, «у легендарному загоні Сабурова».
-Заспокойся, більшість киян, як і українців загалом, і гадки не мають, хто такий той Сабуров, чим він займався і чим легендарний, тому спокійнісінько собі живуть на вулиці його імені, їздять маршрутками з його прізвищем на лобовому склі. Більше того, якби у влади дійшли руки до перейменування вулиці, то, напевно, знайшлися такі, хто б протестував, бо щиро вважає Сабурова героєм чи звик до цієї назви, зріднився з нею, - зробила висновок однокурсниця.
-Дівчата, даруйте, але я мимоволі підслухав вашу розмову… Скажіть, а якщо через років п’ятдесят знову відкриють архіви спецслужб? Де гарантія, що деякі сьогоднішні наші герої з добровольчих батальйонів, чи навіть Збройних сил, не будуть визнані такими, що вчиняли насилля над жителями Донбасу? Ви ж чули про «Торнадо»? Що тоді, знову міняти назви вулиць, скидати пам’ятники, розбивати меморіальні дошки? – звертається до нас мужчина, котрий теж очікує на транспорт із солідним портфелем у руках.
Мовчимо. Чомусь здається, це запитання не до нас, а до усіх навколо, до усього суспільства, яке так і не встигло розібратися, хто був хто у нашому минулому, як уже треба задуматися, хто є хто у нашому сьогоденні.
Тим часом на зупинку прибув черговий тролейбус з написом: вулиця Сабурова.
P.S. У листопаді 2015 року Український інститут національної пам’яті на підставі Закону України «Про декомунізацію» оприлюднив список прізвищ осіб, у тому числі й О. Сабурова, які обіймали керівні посади в комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР, репресивних органах і причетні до встановлення режиму сталінізму в Україні, до масових жертв. Відповідно до цього ж закону, усі вулиці, площі, населені пункти, соціально-культурні об’єкти, які носили ім’я таких осіб, змінюються.
Чи дійсно дозріли наша влада і суспільство до декомунізації – покаже час. Вулиця Сабурова – як лакмусовий папірець цього процесу.
Світлана ФЕДОНЮК. м. Володимир-Волинський
Коментарі