Ніколи не боявся важкої роботи.
Народився Тарас у мальовничому селі Городківка, що на Вінничині, де й провів своє дитинство. Як розповідає чоловік, у юні роки завжди допомагав батькам вести господарство, яке було не маленьким. Сім’я тримала корів, свиней, було досить багато поля, тому роботи завжди вистачало, як і в кожному селі нашої країни. Тарас завжди полюбляв допомагати батькові ладнати техніку, часто проводив за цим ділом час і вчився розбиратися в механізмах машин, що в майбутньому йому також стало у пригоді.
- Я ніколи не боявся роботи, бо так привчили батьки, - розповідає чоловік. - Брався за все і допомагав рідним. Дякувати Богу, що дав мені такий талант і наділив вміннями.
Завдяки своїй праці Тарас зумів здійснити свою невеличку мрію - придбав перший телефон за власні кошти, які заробив, самотужки вигодовуючи понад 180 кролів.
Згодом ще тоді юнак вступив у Вінницький національний аграрний університет, де здобув фах техніка-технолога харчової промисловості. Після цього деякий час проживав у Вінниці, але за деякий час вирішив повернутися у село, щоб допомагати батькам на землі.
Також Тарас працював на Крижопільському цукровому заводі, де робота була не легкою. Часом доводилося вантажити і розвантажувати по декілька десятків тон цукру за зміну. І так тривало сім років, поки чоловік не звільнився.
- Після цього мені захотілося спробувати чогось “екзотичного”, - жартома розповідає чоловік. - Тому відгукнувся на пропозицію брата і його дружини поїхати у Польщу на заробітки.
Там Тарас працював здебільшого у садах, де вирощували різноманітні фрукти. Згодом, як зазначає чоловік, керівництво побачило, що чесний і сумлінний, тому перевели на процес сортування. Окрім цього ще на трьох підприємствах одночасно встигав працювати карщиком, водієм тракторів і різної техніки.
Кохання привело в Володимир
Працюючи в Польщі Тарас проживав у хостелі, де багато людей було саме з Волині.
- Перед вихідними, після важкого робочого дня, захотів я відпочити у компанії колег. Ми часто всі разом збиралися на спільній кухні, щоб поспілкуватися у приємній компанії, - пригадує Тарас. - Серед усіх присутніх була й моя Настуня. Ми готували разом вечерю, так і розговорилися. Згодом почали їздити на одну роботу, почали приятелювати. Ця дружба з часом переросла у почуття.
Як виявилося Анастасія була з нашого міста Володимир.
Разом працювали, але потім Настя поїхала додому. Через розлуку Тарас зрозумів, що йому важко без людини, яка стала рідною.
- Я вирішив, як кажуть, “що моя доля не для чужого поля”. Тому і повернувся в Україну, - розповідає Тарас. - Дуже скучив за Настею. Для мене наших телефонних розмов було мало.
Тоді й приїхав чоловік уперше в Володимир. Восени 2019 року познайомився з батьками та за деякий час одружилися.
Пропозицію Тарас зробив Анастасії у її день народження, прийшовши додому з букетом троянд і обручкою. Тарас пригадує, що саме у той момент Настя розмовляла по телефону із сестрою та готувала страви на святковий стіл, адже очікували гостей. Для неї це було несподіванкою, яку вона чекала.
Нині подружжя Плахотнюків живуть щасливо та виховують синочка, якого теж назвали Тарасиком.
Колектив, що став рідним
Життя Тараса Плахотнюка у Володимирі розпочалося із нових викликів і чергових пошуків роботи, адже необхідно було забезпечити свою сім’ю. Спочатку чоловік влаштувався на місцеву птахофабрику, щоб працювати за фахом, та через деякий час звільнився.
- Довгий період працював підсобником, підвозив будівельні матеріали, - розповідає чоловік. - Пізніше став за верстат, на якому виготовляв бруківку. Проте, коли настала зима, заробітків не вистачало. А саме в той період дружина була вагітна, і кошти були необхідні.
Саме тоді Тарас вирішив знайти стабільну державну роботу. Навесні 2021 року знайшлася вакансія на Комунальному підприємстві “Полігон”. Відтоді чоловік почав там працювати і дбати за чистоту нашого міста.
Спочатку Тарас влаштувався дорожнім працівником-вантажником. Його робота полягала у тому, що він завантажував сміття на причіп трактора, як люди виставляли на вуличках нашого міста. Робота не легка, але вкрай важлива.
- Хто не звик до такої роботи, тому важко, - каже Тарас. - Адже вуличок багато, ділянки великі. Потрібно находитися і накидатися сміття.
За деякий час чоловікові запропонували перейти на іншу посаду - косити газони і траву на улицях і в парках міста. З тих пір Тарас і займається цією частиною робіт з благоустрою. А ще працює на підміну водієм контейнеровоза, адже має відповідну категорію водійського посвідчення.
- Я не боюся експериментів і роботи, - каже чоловік. - Будь-яка техніка мені не страшна, адже навики у мене є ще з дитинства у селі.
Взимку ж Тарас із колегами займається прибиранням снігу та посипанням доріг піщано-соляною сумішшю, щоб жителі Володимира мали змогу комфортно та безперешкодно пересуватися вулицями нашого міста.
- На роботі ми стараємося “окультурити” і зробити кожен свій внесок у гарний і привабливий вигляд нашого міста, - каже Тарас. - Зараз так і продовжуємо працювати.
Та й як запевняє чоловік, у нього та його колег є один постійний життєвий девіз - робити все на совість і так, як треба. Тому Тарас заслужив відповідне ставлення від керівництва і співробітників.
Зауважу, що розповідаючи про роботу, чоловік завжди використовує слово “ми”. Та й не даремно. Він вважає, що колектив КП “Полігон” - це велика родина, в якій кожен на своєму місці і виконує свої функції. Та й поза роботою ніхто нікого не полишає. Якщо у когось виникає проблема чи потреба у допомозі, усі охоче беруться допомагати.
- Ми, - як велика родина, - каже Тарас. - Ніхто ніколи і нікого не кидає в біді. Якщо потрібно щось допомогти по господарству, вдома чи підмінити на роботі, завжди колеги відгукнуться і вийдуть назустріч. Ми, хоч за не такий вже й довгий час роботи на підприємстві дуже здружилися.
Час поза роботою
Більшість не робочого часу Тараса, він намагається зробити усе, щоб забезпечити сім’ю. Люди побачили працьовитість чоловіка, тому уже й декілька ОСББ нашого міста просять його обкосити їхню територію.
Окрім цього іноді Тарас займається зварювальними роботами.
А ще чоловік раніше полюбляв риболовлю. Частенько, живучи на Вінничині, на вихідні виїздив до річки Південний Буг порибалити. На Волині ж йому стало до вподоби “тихе полювання”. Як він зазначає, навіть не сам процес збору грибів, а прогулянки лісом, які заспокоюють, допомагають зібратися з думками та відпочити.
Олексій Біянов, м. Володимир
Коментарі