Він знає ціну військового братства

Публікації

Як куля в плечі,
Як у спину ніж –
Афганський вечір,
Афганська ніч.
Як в грудях рана,
Як кров з грудей –
Афганський ранок,
Афганський день.
Радянські зорі.
За боєм бій…
Афганські гори.
Афганський біль.
(Василь Слапчук, ветеран Афганістану, лауреат Шевченківської премії)
Біографія Василя Андрійовича Рижака варта не лише уваги, а й великої поваги. Він, незважаючи на складні життєві перешкоди, самотужки утвердився в житті та завдяки працелюбності, силі волі зумів багато досягнути, заслужити повагу бойових побратимів, колег по службі, знайомих і рідних.
Військовий шлях розпочав у 1962 році курсантом сержантської школи. Через рік вступив до Харківського військового училища внутрішніх військ, виріс до підполковника, начальника школи прапорщиків внутрішніх військ навчальної бригади, розташованої у м.Золочів Львівської області.
У 1991 році звільнився у запас. Ветеран внутрішніх військ, учасник бойових дій в Афганістані, військовий радник командира батальйону «Царандой» (1985-87р.р.), нагороджений медаллю «За відвагу», орденом Демократичної Республіки Афганістан «Хоробрість», понад 15 медалями Радянського Союзу, в т.ч. України, багатьма нагородами Української спілки ветеранів Афганістану.
Коріння його роду тягнеться з Карпатських гір, із села Щербовець Воловецького району Закарпатської області. Батько Андрій Васильович і мама Ганна Іванівна пройшли крізь пекельне горнило війни, однак не втратили любові до життя. Тяжко працюючи, вони виростили гідних дітей. Маленький Василько добре запам’ятав ті страшні післявоєнні роки. Він тягнувся до знань і, щоб отримати середню освіту, ходив до школи за 6 кілометрів. Особливо закарбувалася у пам’яті та дорога восени та взимку, яка або розкисала від дощів, або була заметена снігом.
Розповіді батьків про їхню молодість та важке дитинство, настанови ставитися до людей так, як би хотів, щоб вони ставилися до тебе, визначили життєві орієнтири, спонукали цінувати життя та християнські традиції, шанувати свій народ.
Василь Андрійович добре знає смак заробленого своїми руками, адже з семирічного віку разом з батьками на лісоповалі заробляв і на хліб, і на шкільні підручники. Вважає, що людина праці повинна бути на першому місці. Його кредо – «Військова служба, сім’я та робота».
Гортаючи сторінки прожитого та пережитого, він з особливою теплотою розповідає про сім’ю, дружину Ганну Іванівну (царство їй небесне), з якою виростили трьох синів – Валерія, Андрія та Романа. Важко було після її смерті, але він як офіцер, як батько вистояв, допоміг дітям стати на ноги. Через деякий час зустрів офіцерську вдову Надію Іванівну. З нею та її синами Валерієм і Олександром поєднав свою долю. Так і проживають душа в душу, завжди підкреслюючи, що у них п’ятеро синів, дев’ятеро онуків і одна правнучка Ганнуся.
Василь Андрійович – добрий господар. Переїхавши на малу батьківщину Надії Іванівни, вони купили старенький будинок і вже за декілька років перетворили його на ошатну європейську оселю з усіма міськими вигодами. Біля хати багато квітів, виноградник, садок. Живуть і милуються улюбленим собачкою та кицею Білочкою.
Василь Андрійович – людина непересічна. З 2006 року він є членом правління Володимир-Волинської міськрайонної організації ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Незважаючи на завантаженість у власному господарстві, він завжди готовий прийти на допомогу людям, переймається їхніми проблемами, знаходить час вислухати, порадити, допомогти. Це людина слова й діла, йому вірять, до нього звертаються. Незважаючи на зрілий вік, він життєрадісний, підтягнутий. Багато часу і сил віддає впорядкуванню пам’ятника загиблим у локальних війнах «Забути не дано», роботі в офісі ветеранської організації. Активний учасник громадського життя, він – частий гість у школах міста і району, у військовій частині. Має великий життєвий та службовий досвід. З ним легко і приємно спілкуватися. Василь Андрійович – патріот, хоча про це ніколи не говорить. Гаряче підтримує ідеї ВО «Свобода», вважаючи, що на всіх щаблях влади повинні бути українці. Нинішній стан в Україні, яку відстоювали його дід і батько, оцінює як кризовий і молиться, щоб якнайшвидше згасла пожежа війни, щоб 2015 рік став роком ветеранів, миру і злагоди.
Тож побажаємо Василю Андрійовичу доброго козацького здоров’я, щоб у його оселі завжди панували мир і спокій, дзвенів дитячий сміх.
Андрій Вітовщик, полковник у відставці, учасник бойових дій в Афганістані, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, ветеран Збройних сил України

Розділ новин: 

Коментарі