говорить музикант і співак, Кирило Роговий із Маріуполя, який тимчасово живе у Зимному.
Із цим юнаком з типовою зовнішністю музиканта познайомилися в одному з кафе міста, в якому обідали хлопці та дівчата, що здійснюють патрулювання міста у воєнний час. За густою шевелюрою, молодечою бородою «від вуха до вуха» і вусиками іскрилися завзяті очі, хоча в їх глибині можна було побачити невимовний сум, який змінювався тривогою.
- Доброго дня. Я розмовлятиму з вами українською, бо тут, у ваших, себто у наших західних українських краях заведено розмовляти українською. Треба поважати те, що є основою наших людей, - виправдався юнак за деякі, як йому здалося, прояви російського акценту у вимові.
Знайомтесь: молодик з українським ім’ям Кирило і не менш українським прізвищем Роговий. І насправді розмовляв він чистою українською мовою.
Кирило родом із Маріуполя. Під час війни він опинився разом із мамою на Волині, у селі Зимному. Хоча ця подія – не смерть і не тортури, що переживають його знайомі, сусіди, які не встигли виїхати з цього міста, але «людське життя» закінчилося з початком війни, розв’язаної рашистами.
Південний форпост України
Для України це місто має водночас і стратегічне значення, і знакове (у розумінні стійкості та незламності українського духу в боротьбі за власну свободу та самостійність). Тому не випадковим був спротив населення, і особливо активістів міста на початку воєнної інтервенції з боку країни, яка хотіла нав’язати українцям «рускій мір». Маріупольці у 2014 році зрозуміли ситуацію із засиллям російської мови і те, що саме через надуману проблему про цю мову почалася війна: росіяни оголосили, що пішли визволяти російськомовних. І уже відтоді жителі міста почали потрохи згадувати, якого вони роду, і відтворювати українське середовище: змінювалися вивіски магазинів, у них стали переходити на обслуговування українською мовою, а також на побутовому рівні, усі державні установи почали виконання Закону про мову.
За неповні вісім років стали очевидними успіхи таких зусиль. У складі делегації журналісту нашого видання в листопаді минулого року вдалося побачити такі зміни, приклади відродження нашого рідного українського в цьому місті: створення Українського культурного центру, туристичних маршрутів про історію краю, початок роботи українського храму ПЦУ, української бібліотеки та й багато іншого. Усе зупинила війна.
Рашисту конче потрібно наземний коридор до окупованого Криму, тому Маріуполь почали бомбити. Ніяких правил ведення війни, ніякого дотримання гуманності чи людяності. Загарбник нищить усе: заводи, установи, лікарні, культурні об’єкти і житлові будинки. А далі – усі можливі місця, де могли б сховатися від бомбардувань мирні жителі. Маріупольський театр став не тільки останнім прихистком, точніше домовиною для більш як 300 жінок, дітей та людей похилого віку, але й доказом злочину – геноциду українського народу. Саме звідти виїхала родина Рогових. Виїхала, але не в повному складі. Волині дісталися Кирило і його мама.
«Не побажаю нікому пізнати уроків евакуації»
У момент початку війни Кирило знаходився у Києві, де реалізовував свої творчі плани. У Маріуполі були мама, брат і тато.
- Перші кілька днів, десь до кінця лютого, воєнні дії не були такими активними у місті. Стріляли і «прилітало» більше на окраїнах, тому ніхто не думав про евакуацію. А от 1-2 березня почалося страшне. Місто закидали різними снарядами і боєкомплектами. Небо вдень було чорним від диму і пилу, а вночі освітлювалося безперервними вибухами. Здавалося, що сховатися від обстрілів та снарядів не було де. Земля переверталася, а тому мама Олександра Олександрівна із братом Денисом, який на кілька років молодший від мене, прийняли рішення про евакуацію. Цього ж дня вирушила в дорогу і моя бабуся Олена Вікторівна. Але вони усі знаходилися в різних районах міста. Зв’язок ще з початку місяця був, а потім втратився, бо пошкодили вишки мобільних операторів, тому й евакуація проходила усіх членів родини порізно. Мамі якось вдалося повідомити мені, що вона виїжджає з Маріуполя на захід країни і що з нею їде брат Денис. Про батька і бабусю їй нічого не було відомо, – розповідає хлопець.
Київ теж обстрілювали рашисти. Небезпека збільшувалася з кожним днем. Зі столиці виїхати вже було складно, бо автобуси майже не курсували, а на потяг було важко потрапити через величезну кількість людей, які покидали місто. Усе ж вдалося потрапити на один із потягів, який їхав на Рівненщину. Пізніше стало відомо, що бабуся виїхала першим автобусом, який трапився, у Росію до рідної сестри. Її сестра бабусею була поінформована про реальний стан речей цієї війни. Сестри від початку інтервенції майже щодня по годині розмовляли про те, що відбувається в Україні.
Єдиним невідомим було місцезнаходження батька. Трохи більше місяця він перебував з іншими жителями в бомбосховищі, яке знаходилося в підвалі будинку, де проживав. Кирило знайшов у соціальній мережі чат мешканців цього будинку. У чаті жителі розповідали про стан будинку, про потреби, що виникали, а також повідомляли про наявність людей у сховищі. Саме від учасників чату хлопець дізнався, що його батько без засобів зв’язку і вирішив теж евакуюватися, але перед цим хотів забрати рідну сестру, яка проживала на іншому березі Маріуполя. Євгеній Анатолійович Роговий вийшов із бомбосховища і зник безвісти. По сьогодні Кирило розшукує батька.
На Рівненщині родина об`єдналася, і вирішили їхати до знайомих на Волині – пастора церкви «Скеля спасіння» Миколи Вінка і його дружини Марії. Пастор із родиною мешкає у Зимному. Домівка цього служителя церкви стала не тільки прихистком для родини Рогових, а невеличким волонтерським центром. Саме з цього центру відправлялися потрібні гуманітарні посилки у різні регіони, де потребували засобів гігієни, ліків і продуктів.
На Волині ночі стали спокійнішими, але у снах виринало рідне місто і роки, які там були прожиті. Звірства росіян давали про себе знати щоночі, а ще додавалися щоденні оперативні зведення з Маріуполя. Невимовна туга і душевний біль за малу батьківщину не покидають ні на мить.
Між спортом і музикою вибрав справу своєї родини
Не знає Кирило, як трапляється у житті тих, хто сьогодні є зірками у музиці, тобто з якого віку і з якої причини вони стали співаками чи музикантами, але у нього є всі можливості стати такою зіркою, бо почав співати у 3-річному віці. Його бабуся Олена Вікторівна, педагог з музики, займалася вокальною групою діток, куди і привела для занять свого онука Кирила. Хлопчик залюбки співав і навчався цієї справи аж до першого класу школи.
Рідні помітили талант Кирила і запропонували йому після закінчення першого класу вибрати між заняттями з футболу і заняттями з музики. Він не втратив інтересу до співу й музики, а тому залюбки погодився піти з бабусею до мистецької школи, у якій займалися діти в балетних класах, групах хореографії, художнього мистецтва і музики. Усе життя хлопець пам’ятатитме викладача Хавсіну Ольгу Давидівну, педагога від Бога. Вона ніколи не сердилася, що лінькуватий, але талановитий учень без виконання домашніх завдань міг повторити матеріал минулого уроку. Цього таланту вистачало навіть для того, щоб разом із дівчатами у вокальній групі співати дитячі партії сопрано.
Із часом погляди музиканта почали змінюватися: усвідомив, що класика йому не дуже до душі, а от джазові мотиви, якими стали займатися останнього року навчання у школі мистецтв, по-новому відкрили світ музики. Придбана гітара дала можливість за два тижні вивчити усі акорди і зайнятися джазовою імпровізацією. І це вдалося, адже його вчителем і наставником була Емілія Олегівна, яка в той час випустила талановитого джазового музиканта Ігоря Агрича.
Чудовою школою, крім школи мистецтв, була участь Кирила у вокальних групах церкви Ісуса Христа, в якій був вірянином і місіонером батько Євгеній Анатолійович. До слова, він – теж музикант, і за будь-якої можливості, якщо не грав і не співав, слухав музику. А ще завдяки батькові родина Рогових із місійною метою кілька років жила у Ковелі. Саме ця подія і була визначальною при виборі місця для евакуації.
Великою невдачею стала для хлопця вікова мутація голосу. Недуга змусила його після такої природньої ломки «кувати» голос по-новому. До 19 років, за час навчання в електромеханічному технікумі, вдалося голос поставити і навіть трохи загартувати. Кирило ризикнув із гітарою і власним талантом спробувати щастя «на вулиці». Спочатку – недалеко, у своєму мікрорайоні, а потім - у центрі на майдані біля славнозвісного Маріупольського драматичного театру. Публіка любила хлопця, його гру на гітарі та приємний юнацький голос. Два літа Кирило виходив на вуличні концерти і зрозумів, що в такий спосіб можна не тільки улюбленою справою займатися, а й мати певний приробіток. Навіть батько, порівнюючи оплату роботи еменесника з грошима, які приносив додому син, погодився, що музикою можна заробляти більше. Кирило за 2-3 години заробляв 400-500 грн, тобто стільки, скільки батько за 8 годин робочого дня.
Та не тільки бажанням заробити, а й мріями про професійний ріст у музиці керувався юнак, коли у 2020 році вирішив їхати до Києва за досвідом музиканта. У столиці не думалося про побут, проживання і їжу: запит був на знайомства зі співаками, співпрацю з ними, на роботу у професійних музичних студіях, спів і музикування. Саме в Києві склалися шестирічні стосунки Кирила з другом, із яким починали грати у Маріуполі. Друг відповідав за звук, а Кирило – за аранжування й організацію. Київське життя складалося зі створення музики для продажу (це особливий вид мистецтва, коли свої твори музикант створює для зірок, яким їх продає), участі у кавербенді, проведення уроків із навчання гри на гітарі, приватних уроків із навчання гри на барабані, підробітку сесійним музикантом. Хоча роботи й занять вистачало, усе ж хлопці для прожиття не відмовлялися давати вуличні концерти. Найчастіше вони виступали перед перехожими на виході зі станцій метро «Хрещатик» і «Майдан Незалежності».
Це життя зупинилося 24 лютого 2022 року
Таке київське життя насправді не зупинилося, воно змінилося. Кожна мисляча людина в ті дні стикнулася з величезною кількістю проблем, переоцінкою життєвих цінностей і зміною матеріального життя. Особливої цінності набуло для Кирила людське життя, і життя його рідних та близьких зокрема. Очевидним стало, що для окупантів такої цінності не існувало, адже вони вбивали і продовжують вбивати тих, кого називали братнім народом. Рахунок іде на тисячі.
А що зробили з його рідним містом? Чи міг хтось подумати, що драматичний театр, біля якого хлопець «прожив» два літа, стане домовиною для 300 жителів Маріуполя? Для когось фотографії розбитого міста – це свідчення злочинів рашистів, а для Кирила – це зруйноване дитинство, зруйновані юнацькі роки. Навіть у снах зупиняється реальність вибухами, тотальною руйнацією і пожежами.
«Вірю я і всі мої рідні та близькі: перемога настане», - на прощання сказав музикант і співак Кирило Роговий, корінний маріуполець
«Що для цього потрібно? Переконаний, що участь кожного українця, його бажання, молитви до Бога, позиція і щоденна праця приведуть до Перемоги. Мені довелося виступати у Володимирі разом із Максимом Прокопченком. Хлопець – мій ровесник із Рівного, майже щодня виходить на площі, щоб співом зібрати гроші й передати на потреби армії. Хіба це не справа для перемоги?
А робота волонтерського центру церкви «Скеля спасіння» і тисячі таких центрів та волонтерських груп, які годують, озброюють, одягають наших захисників і постраждалих від війни людей. Хіба це не наближає перемогу?
А ще – руйнування кожним свідомим українцем «руского міра», щоб у окупантів не було ніяких виправдань їхньої «асвабадітєльной» місії в Україні. І українську мову має знати кожен українець. Крім того, в Україні й за її межами українці мають розмовляти рідною мовою, бо вони – патріоти України. Ніхто не боронить вивчати інші мови, але мову своєї країни потрібно любити, шанувати і знати. Я – російськомовний українець. Визнаю, важко цілковито перейти на українську, якщо змалку говорив і думав російською. Але це питання часу. Я зараз пишу пісні українською, переконаний, що з часом українська буде моєю мовою. Вважаю, це - теж для перемоги.
Усе робитиму, щоб перемога була неминучою, щоб можна було повернутися в Маріуполь, Київ, відбудувати Україну і продовжити музичну кар’єру.
Господь – із нами».
Оксана Дворецька
Коментарі