Василь Бойтон за покликом серця служить Богові, працюючи для людей

Згідно із святим Євангелієм, служіння Богові завжди полягає у допомозі оточуючим і праці на благо людей. Такої ж думки дотримується Василь Бойтон, який уже рік від часу заснування храму Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії є церковним старостою на службі в Бога і вірян.
Як розповідає пан Василь, він, окрім церковних справ, зараз працює охоронцем. Має вищу освіту, яку здобув у Волинському національному університеті ім. Л. Українки за спеціальністю «Фізичне виховання і спорт». Сам місцевий, народився у Володимирі. Колись навчався у художній школі, любив малювати. І саме любов до малювання спонукала допомогти оздобити приміщення церкви.
-Я старостою у храмі від самого початку. Уже минув рік, як отець Євген зібрав людей, які мене обрали на цю, так би мовити, посаду. Брав участь у будівництві храму.
Лише фундамент був залитий без нього. Але коли будівельники складали бруси, він приєднався до них і став допомагати. Потім разом з отцем Євгеном покривали лаком усі стіни храму, іноді й інші долучалися до них.
-Пане Василю, розкажіть, будь ласка, чим повинен займатися староста і які у нього обов’язки?
-Якщо чесно сказати, то я не знаю, які обов’язки у старости. Колись я задавав таке питання настоятелю, але він мені нічого не сказав. Я вважаю, що це залежить від совісті людини. Наскільки людина вірить і є жертовною, настільки вона і віддається храму, бо служіння у храмі – це є суть жертовності. Основна моя діяльність полягає в догляді за господарською частиною. Слідкую, щоб у храмі було усе необхідне, стежу за свічками, за вугіллям для розпалювання кадила.
Як розповідає староста, усі роботи в храмі і біля нього виконують самі прихожани разом із священиком і його родиною. Оплата є, але вона символічна. Та не в цьому суть, усі працюють на совість і з любов’ю до Бога.
-А що Вас спонукало допомагати у церкві?
-Спонукало те, що я змалку потрапив у храм. Це сталося, коли навчався у художній школі, яка на той час була на території Успенського собору. І як було проходити повз храм і не зайти у нього? Далі там навчався у церковній школі. Дуже часто їздили на екскурсії по святих місцях. Пізніше став прислуговувати у храмі, колядувати і брати участь у різдвяних вертепах. Навіть пам’ятаю особливий момент, коли я вчився у 3-му класі. А це було ще при Радянському Союзі, тоді забороняли ходити в церкву. Моя вчителька була віруючою людиною і завжди відпускала мене до храму. Вона казала: «Ти, Васильку, іди, але нікому не кажи, куди ідеш». Вона завжди мені вірила, що я точно іду в храм, бо там потрібно щось допомогти зробити.
-Пане Василю, як Ви познайомилися із настоятелем храму отцем Євгеном, які у вас відносини з ним та його родиною?
-Був певний період мого життя, коли я зовсім не ходив у церкву. Жив мирським життям. Але така моя доля, щоб знайти себе десь у цьому світі. Потім почав відвідувати храм Різдва Христового. Це відбулося завдяки моєму товаришу, який силоміць мене туди затягнув. І завдяки його вірі нагадалося мені, що є Бог і що так, як я жив, не можна жити. Отця Євгена особисто я не знав. Дізнався про нього у соборі Різдва Христового. Мені сподобалися його проповіді, як він проводить службу. З часом відбулося наше знайомство. Почав допомагати. Родину знаю майже усю і дуже люблю та поважаю. Був такий момент, коли ще тільки заготовляли дошки для нового храму, я прийшов допомогти. Там була також старша жінка. Вона так вправно працювала сокирою, що не всі молоді люди так зможуть. Як виявилося, це теща отця Євгена. Я був дуже вражений її вправністю і натхненням працювати. Потім познайомився з матушкою Ольгою. Побачив, яку величезну працю вона вкладає у розвиток церкви. Матушка Ольга завжди телефонує, переживає за храм. У отця Євгена дуже хороша родина.
-Уже рік проводиться служба у храмі Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії. Про які здобутки за цей рік можете розповісти? Чого за цей час досягла парафія?
-Найперше, що дуже приємно, збудувалася церква. Храм ми збудували раніше. А церква – це люди, в яких перебуває Бог.
-А як ставиться ваша родина до того, що Ви є старостою цього храму?
-Родина відноситься до цього добре. Мама дуже радіє за мене. А батько спочатку був проти. Але через деякий час сам почав приходити і допомагати у храмі. Навіть з друзями допоміг поштукатурити у підвалі стіни.
-Пане Василю, розкажіть, будь ласка, щось змінилося у вашому житті, коли стали старостою?
-Звичайно, змінилося. Я став відповідальнішим, ніж раніше, бо робота дуже відповідальна. Практично мушу бути у храмі щодня через те, що тут постійно є якась робота.
Олексій Біянов, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі