У Бегеті працьовиті люди, мальовничі краєвиди і… болючі проблеми

До самої Бегети тягнеться асфальтова дорога. Хоч і подзьобана місцями незугарними ямками (нам, журналістам, доводилося бачити і гірше), та крокувати по ній приємно. Обабіч тихо шелестять клени, перешіптуються липи, кучерявляться берізки. Низько до землі хилить червоні грона горобина. А за ними – ошатні оселі селян, по-осінньому причепурені айстрами, хризантемами, жоржинами та чорнобривцями. Правда, де-не-де із-за густих занедбаних садків сиротливо виглядають напіврозвалені забуті хатинки, наче чекають тих, хто, можливо, ще вдихне в них життя, і одночасно приречено готуються до невідворотного.
Про походження назви села достеменно ніхто не знає, але у спадок від прадідів залишилася розповідь про пані Беату, яка тут мала маєток. Згодом її ім’я асимілювалось і залишилося в назві села. Сьогоднішня Бегета – це село з давніми традиціями, в якому водночас відчувається впевнений рух до сучасної інфраструктури. Центр села – довга вулиця з асфальтовим покриттям. Незвично для сільської вулиці – майже раз по раз – поспішає автомобільний транспорт. Близький ліс наче забігає до Бегети маленькими гайками, наповнюючи повітря запахом мохів і грибів.
У місцевому магазині, куди заходжу заради цікавості, чекає приємна несподіванка, бо бачу на прилавку примірники «Міста вечірнього». Виявляється, в селі немає поштаря. Пресу привозять у магазин. Продавець Світлана Авдійчук є постійною читачкою нашої газети, розповідає цікаві новини і своїм покупцям. Розпитую пані Світлану про те, як нині живе село, якими турботами, крім збору врожаю, переймається. Обличчя жінки відразу стає серйозним.
-У нас же школу початкову закрили. Напередодні навчального року ми ще її відстояли, а тепер таки закрили. А в народі кажуть: немає школи – немає села. Я сама мати двох дітей і хочу, щоб діти в рідному селі жили. У нас мешкають молоді сім’ї, які чекають первістків. Отож, перспективи є, а тому школа потрібна. Приїздило в село освітянське начальство з району, все вони нам про оптимізацію шкіл говорили. Напевно, думають, що в селі люди відсталі, обмежені, а тому складними словами нас з толку хочуть збити. Та ми не дурніші, все розуміємо. Дітей тільки шкода.
Розмову продовжує Наталія Луцюк, яка багато років трудилася в місцевій школі техпрацівником.
-У 90-х роках в Бегетській школі було 4 класи. Потім дітей стало менше. Минулого року не було першого класу. Нині лишилося 5 дітей. Зробили їм індивідуальне навчання. Приїздили вчителі і займалися з кожною дитиною по годині. А хіба можна дитину за годину навчити і писати, і читати, і рахувати? Тепер діти ходять до Микуличівської школи. Автобус коли є, коли нема. Діти втомлюються. А знань при такому навчанні не буде.
Від цієї розмови настрій погіршується. Відчуття таке, що мешканцям Бегети підрізали крила, тим більше, що село має давні хороші освітянські традиції. Своєрідним пам’ятником архітектури стала будівля старої школи, зведена ще у 30-х роках минулого століття за кошти селян. Гордістю села є вчений, професор Київського університету Анатолій Шерда. Родом з Бегети колишній кореспондент районної газети Ніна Мосорук.
Закриття школи – не єдина болюча проблема Бегети. Тут відчутний ще один моральний біль – самотня старість. Від центральної вулиці відбігають провулки, на яких, здається, життя стихло і лише нагадує про себе настороженими поглядами домашніх собак. Тут наодинці з самотністю живуть престарілі люди. Дехто зовсім одинокий. Інші щасливі тим, що до них навідуються діти. Лілія Данилюк, яка проживає в Луцьку, часто відвідує свою матусю Олену Решитюк. У промінні осіннього сонця вони сидять на лавочці біля хати і лагідно розмовляють. Пані Олена з сумом згадує далекі дні, коли в Бегеті жило багато людей, кожна хата була заселена великими родинами, а в маленькому сільському клубі збиралося стільки молоді, що яблуку ніде було впасти. Тепер замість клубу – хатина без вікон і дверей, та ще густі чагарники навкруги.
Але геть тугу! Назустріч йдуть гарні молоді чоловіки, одягнуті по-робочому. Виявляється, вони трудяться на місцевому підприємстві, яким керує Тарас Грицевич. Якщо є підприємство, значить, є у Бегети майбутнє.
-Побувати у нашому селі й не побачити озера – це все одно, що нічого не побачити! – кажуть місцеві жителі.
А озеро тут справді гарне. Лежить воно за селом між лісами, тихо хлюпочеться в обрамленні принишклих очеретів. На березі хатинки–«грибочки» для відпочиваючих. І дуже чисто навкруги. Тут почуваєш себе далеким від суєтної реальності, від наболілих проблем, і навіть хочеться побути на самоті, помріяти. Отож, недаремно так люблять мешканці Бегети і своє село, і озеро.
Антоніна Булавіна, с.Бегета, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі