Там, де живе любов і доброта, немає місця самотності

Це доводить жителька с.Руснів Марія Рокицька, яка користується великою шаною і повагою серед односельчан. Вона багато знає про рідне село, про місцевих жителів, про коріння свого роду і робить записи у сімейний архів, які, без сумніву, матимуть історичну цінність.
Марія Григорівна в історії своєї родини помітила цікаву закономірність. Усі визначні події – і радісні, й сумні – у житті членів її сім’ї та її самої траплялися у роки, що закінчуються на нуль або цифру «5».
-Мій тато народився у 1895-му, а мама – у 1900-му. Я з’явилася на світ у 1935-му. У 1950-му закінчила школу. У 1955-му вийшла заміж. Головним бухгалтером працювала з 1960-го по 80-й. Заступником голови колгоспу і секретарем парткому була з 1980-го по 1985-й. На посаді голови сільради перебувала з 1985-го по 1990-й, поки не вийшла на пенсію. Мама померла у 1970-му, тато – у 1980-му. У 2000-му зупинилося серце мого чоловіка…
А цього року жінка відзначала свій 80-річний ювілей. Третього березня не зачинялися двері її затишної оселі від численних гостей – рідних, знайомих, колишніх колег, які приходили її вітати. З музичним подарунком приїжджав вокальний колектив із Зимного. Така увага до людини ніколи не буває випадковою: Марію Григорівну люблять і шанують за її вдачу, за те, що більшу частину свого життя віддала громаді, людям, щоб зробити їхнє життя кращим. Жінка завжди розуміла проблеми селян, бо й сама виросла у простій працьовитій сім’ї.

Витоки
…Її дід працював на пана. А батько вивчився на чоботаря, мав 10 гектарів землі, господарство і став фінансово незалежною людиною. У сім’ї Волянських Марійка зростала єдиною дитиною. Її любили, балували, шкодували, бо частенько хворіла, але й з дитинства привчали до праці.
-Пам’ятаю, батьки вирощували льон і коноплю, а мама пряла і шила, гарно вишивала, а я їй у всьому допомагала, - пригадує жінка.
Дівчинка росла допитливою і дуже хотіла вчитися. Коли їй виповнилося 6 років, сама пішла у школу. Вчителька поблажливо поставилася до маленької учениці. Вона посадила Марусю у класі, дала зошит, час від часу підкидала якісь завдання, а тим часом займалася зі старшими дітками. А під Новий рік показувала школярам, як ліпити з глини і розфарбовувати ялинкові прикраси. Коли ж підійшла до дівчинки і випадково зазирнула в зошит, то зрозуміла, що їй нічого буде робити у першому класі, куди збиралася наступного року. Марійка самостійно навчилася і писати, і читати, і рахувати, і малювати, тому її зразу записали у другий клас. У Руснові працювала лише початкова школа, під час війни заняття проводилися нерегулярно. У п’ятий клас довелося ходити у с.Соснина Іваничівського району, а семирічку Марія закінчила вже у Бубнові. Та незважаючи на труднощі, вона щороку була відмінницею.
Потім дівчина навчалася на бухгалтерських курсах у Володимирі, затим закінчила Всесоюзні заочні курси бухгалтерів у Львові, також з відзнакою. Молоду спеціалістку одразу взяли помічником бухгалтера у контору місцевого колгоспу «Правда».

Михайло
У 20-річному віці Марія вийшла заміж. Коханням всього її життя був старший за неї місцевий хлопець Михайло. Хоча й односельчани, та раніше знайомими вони фактично не були. Так сталося, що під час війни юнака вивезли на роботу в Німеччину. Одразу після звільнення країни від фашизму його призвали на строкову службу в армії, яка затягнулася надовго. Потрапив Михайло у Мурманськ, а в першу відпустку додому його відпустили аж у 1953 році. Тоді ж і відбулася доленосна зустріч та ближче знайомство молодих людей. Вони покохали одне одного.
-Не помітити його було неможливо. Михайло був дуже гарним, статним молодим чоловіком. Завжди охайний, вихований, він вирізнявся серед місцевих парубків – далося взнаки перебування в Європі та певний життєвий досвід. Потім ми листувалися, а після демобілізації побралися. Наше весілля відбулося на Зелені свята, – пригадує найзворушливішу мить у житті моя співрозмовниця.
Чоловік переїхав до Марії та її батьків. Так і жили разом – мирно, дружно і щасливо. Михайло Іванович був столяром, працював у колгоспі.

Життєві будні і радощі
Згодом 4 колгоспи об’єднали в один з центром у Бубнові, називався він «Зоря комунізму», а Марію Григорівну призначили головним бухгалтером господарства. Так довгі роки жінка їздила на роботу у сусіднє село та одночасно займалася громадською роботою. Її постійно обирали депутатом сільради, була вона секретарем, потім звільненим секретарем парткому, обіймала посади заступника голови колгоспу і голови сільради. І чим би не займалася, завжди чесно ставилася до виконання своїх службових обов’язків, була уважною до оточуючих людей і небайдужою до чужого горя.
У 1994 році дружина двоюрідного брата Марія Гринь перед смертю на знак вдячності за допомогу написала пані Марії та її чоловікові лист у віршах. Зокрема там є такі рядки:
Ви так гарно проживали,
Ви обоє так кохали,
Між собою не сварились,
Бо ви щиро так любились.
Одне одного кохайте,
Молодість не забувайте.
Як любитися будете,
То й щасливо проживете.
Марія Григорівна каже, що й справді була дуже щасливою у шлюбі, от тільки діточок Бог не дав. Тож, коли овдовіла, залишилася зовсім одна. Деякий час жила самотньо, а потім взяла до себе і прописала внучатого племінника Юрія з дружиною Наталією. Частими гостями у їхній хаті є троє Юриних племінників – 12-річний Максим, 9-річний Владислав і 5-річний Ярославчик. Пані Марія всіх їх дуже любить, а вони відповідають взаємністю. Навіть хлопчаки по господарству допомагають, а бабуся їхню працю завжди щедро оплачує – дає гроші, пригощає солодощами. Крім того, дбає про подарунки для кожного на день народження. Ці люди стали для жінки дітьми і внуками, наповнили її життя сенсом. Вона має хорошу, дружну сім’ю, знову почувається щасливою і точно знає: там, де живе любов і доброта, немає місця самотності. Також є ще одна людина, яка активно опікується і допомагає Марії Григорівні. Це її племінниця і похресниця, мешканка Володимира Таїсія Володимирівна Савчук. Пані Таїса дбає про те, щоб її хрещена матуся вчасно проходила курси лікування, забезпечує транспортування та відвідує її в лікарні, допомагає матеріально, купує необхідні медикаменти.
На запитання, що найбільше тішить її у житті, Марія Григорівна впевнено відповіла: «Я люблю людей, з усіма товаришую, а вони мене поважають».
Пані Марія передплачує багато газет, на дозвіллі залюбки читає пресу, пише мемуари, переглядає телепередачі, нещодавно вишила гарну диванну подушечку. У неї в домі багато книжок, особливо вона цінує колекцію творів Шевченка різних років видання і час від час їх перечитує.
Небайдужа жінка й до того, що відбувається в селі:
-Ще за радянських часів збудували у нас хорошу бригаду, були там корівники, телятники, конюшня, пункт штучного запліднення тварин, заасфальтована територія. А як розпався колгосп, все розібрали, розікрали, залишилися руїни. Це нерозумно. Треба було майно передати фермерам, щоб хазяйнували.
* * *
Розповіла пані Марія і про те, чому її рідне село називається «Руснів».
-Колись з лісу текла річечка. Її русло йшло низиною попід колишнім панським двором, який розміщався на місці бригади. Від слова «русло» і пішла назва села. Зараз на згадку про ті часи залишилося лише джерело.
Міла Сергєєва, с.Руснів, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі