Сучасні Герої України: Сергій Корсун

Публікації

Сучасні Герої України: Сергій Корсун
Сучасні Герої України: Сергій Корсун

Сергій Корсун – командир танкового батальйону 14-ї ОМБр. Коли Сергію повідомили про нагородження «Народним героєм України», він не відразу повірив цій новині. Вияснилося, що танкіст дуже хоче знайти учасників боїв за Савур-Могилу, щоб дізнатися точні дати подій літа 2014 року, в яких брав участь особисто. А ще він радий, що народну нагороду в руках потримав його дід, учасник Другої світової війни...
«У мене в сім’ї військових немає. Взагалі. Тато вирішив, що мені варто піти військовою стежиною. Якось під час чоловічої розмови сказав мені: «Сергію, розумієш, по тих сходинках, що ти ідеш, може бути біда. А є пропозиція». І я погодився. Після отримання ордена «Народний герой України» я мав змогу поїхати додому, в рідний Борщів Тернопільської області. Мама якраз була після трьох важких операцій. Її потрібно було провідати. Та й дідові страшенно хотів показати народну нагороду. Він у мене ветеран ІІ Світової війни. Йому 97-ий рік. Три ордени має. Мав... Помер не так давно. Але як же він радів моїй нагороді! Як побачив червоно-чорну стрічку ордена, почав її ніжно-ніжно пальцями гладити. «Оце, - каже, - і є наш державний прапор!» І срібний тризуб нагороди йому дуже до сподобався. Я пишаюся дідусем страшенно. Він приписав собі півтора роки, аби потрапити на війну. Був поранений аж під Краковом. Отримав два кульові, три уламкові поранення, мав дві контузії. Дід, коли чув про війну на Донбасі, плакав постійно. Коли все починалося, казав мені: «Я з тобою поїду». Він же в свій час був другим номером на кулеметі «Максим». І тут би зайняв належне місце! Після нагородження мені дзвонила моя класна керівничка, вітала. Це дуже приємно. Думаю, кожен нагороджений відчуває після церемонії піднесення, що його справу помітили, що люди нами пишаються...
Дебальцеве… Якось виїхали ми і танк 1-ої бригади. Дальномірами б’ємо, а нам показує то 500 метрів, то три кілометри до ворога. Збиває російська спеціальна техніка, ми не можемо дальність заміряти. Тоді ми сіли, помізкували і використали старий дідівський спосіб. Вийшли на поляну, визначили орієнтири на місцевості, вручну визначили дальність. Вигнали в тому районі свого «камікадзе», який їздив і дими пускав. На це повівся ворог і вивів свій танк. 1-а танкова по ньому чітко і влупила на два з половиною кілометри. Правда, він поїхав з того поля своїм ходом, але димів, горів. Із  того часу два танчики в тих місцях як злизало. Більше їх ніхто не бачив.
Ви знаєте танкістський тост? Ну, до повного оберту башти! Перед штурмом Савур-Могили сформували батальйонно-тактичну групу із бійців 51-ої бригади, із тих, хто готовий був воювати. Я вийшов перший – за мною рота. І слідом – друга. Чому я готовий був іти вперед? Тому що хотів змінити на краще нашу державу. Якщо не я, не ми, то нашим дітям доведеться це робити. А я не хочу, щоб діти жили під Росією, я хочу, щоб в Україні розмовляли державною мовою, щоб знали правильну, щиру, істинну історію України, не вигадану, яку нам втюхували десятки років. Ми маємо нею пишатися. І творити свою історію. Хто ми такі будемо, якщо втечемо? Якщо підіжмемо хвіст? Краще загинути, як справжній чоловік, ніж сидіти вдома під спідницею у жінки і розказувати з дивана, як треба воювати.
Перед тим, як брати Мар’їнку, мені і командиру взводу глибинної розвідки Сергію Глєбову дали завдання. Ми вночі проїхали по тилах противника двома танками і двома БТРами десь 18 кілометрів, пройшли між ворожими ВОПами і вийшли на мар’їнське кільце, на елеватор. Знищили там склад боєприпасів, дві ЗУшки, розбили колону сепарів на вантажних машинах і відійшли звідти без втрат. Лише один розвідник був поранений. А кіпішу наробили! Я не розумів, навіщо це робиться. Але знищивши склад БК, стільки живої сили противника та техніки, ми виконали завдання, яке нам поставили. Коли ми це зробили, перемістилися на Красногорівку, тому що почався другий штурм Пісків. Мене приєднали до 93-ої бригади. Через декілька днів після цього почався штурм Мар’їнки та Красногорівки. Тоді я зрозумів, що за задумом командирів було знищити в тилу ворога все, що тільки можна, ослабити його, нанести максимальні втрати – і тоді вже звільняти населені пункти. Це і вдалося. Зараз, коли я розповідаю про ті події молодим офіцерам, вони вважають, що це нереально. Але все реально, були б бажання, ідея і винахідливість. І тоді все можливо. Події на Савур-Могилі для мене особливі й болючі. Кажуть, що 51-ша бригада не прибула туди, куди потрібно, втекла звідти. Але це не так. Там загинули мої друзі, командири. І сталося це під час запеклих боїв на цій висоті. Звідти ми вивозили, евакуйовували поранених побратимів, бачили, як росіяни збили два наші вертольоти. І коли я читаю, що «51-ша бригада не виконала завдання», кажу викладачам військового університету, які збирають досвід російсько-української війни: звідки ви це взяли? Однією фразою ви безславно поховали тих, хто загинув, і нас, живих, – також. Там, у серпні 2014 року, на Савур-Могилі я пам’ятаю «госпіталь’єрку» Яну Зінкевич, підрозділ добровольців, бійців 25-ої бригади, 3-го полку спецназу. Там же знаходилися танки нашої 51-ої бригади і два танки 17-ої танкової бригади. Був і взвод вогнеметників 72-ої бригади. На фінальний штурм було залучено п’ять бригад! Герой України Гордійчук прилітав до нас три рази. Висота дуже складна. На неї важко піднятися навіть по сходах. Задишка така, що ледь ідеш. А потрібно ж було вести бойові дії, відстрілюватися, коли проти тебе кидають усе, що тільки можна! Перший раз ми штурмували висоту взагалі самі. І понесли втрати. Нам поставили завдання взяти Савур-Могилу. Ми на неї вночі вийшли, вибили звідти всіх. Але окопатися, щоб сховатися від обстрілу, було неможливо. Там же не ґрунт, а скеля. А з Росії по нас  гатили цілу ніч, із 11 вечора до 4 ранку без пауз. І летіло все. Ми бачили, як росіяни на Сніжне підвозили снаряди, заводили підкріплення. Після захоплення висоти я три дні командував ВОПом. Відтоді страшенно хочу знайти капітана-артилериста, який корегував наш вогонь. Ми з ним такі речі там чудили, стільки техніки попалили. Колони йшли з Росії. А у нас був наказ: по п’ятикілометровій зоні від кордону на нашій території вогонь не відкривати. Ну ми і казали, що то не ми, що вони на мінах рвуться... Той хлопчина був з артилерійської бригади. Не пам’ятаю ні позивного, ні імені, знайти б його! Там я отримав контузію. Ми бачили, що прийшли ворожі сім танків, БМП, піхота. Один мій танк підбили на полі, спалили. Добре, екіпаж встигли вивезти. Правда, контужені всі були. Але живі, і слава Богу.
Микола Діденко, артилерист,  ловив ворогів по посадках… Довів до того, що ворожі танки від’їхали на безпечну відстань і… викинули наші прапори на всіх машинах. А я кажу: «О  ні, цей фокус не пройде». І туди єдиним танком, що у мене лишився, та артилерією насипали всього. Спалили тоді один ворожий танк. 
Із висоти все було дуже добре видно. Сидиш там і всім управляєш, як комп’ютерною грою: хай зліва танчик зайде, вліво, вліво, за посадочку. Я противника бачу, а танкісти – ні. Тому вони роблять те, що я їм кажу: «Заходь, заходь, стій. Бачиш тепер? Бачу, - відповідає. – Ану вліво пушечку. Гуп туди. Все, відходь». Таким чином працювали. І піхотою так само управляв. Мені дуже важливо вияснити одну дату. Це потрібно особисто мені, щоб розібратися, щоб зрозуміти. Коли, якого числа особовий склад Збройних сил України покинув висоту Савур-Могила? Ми вийшли із Савур-Могили 22 числа, а не 20, як кажуть. Нам сказали: «Нікого навкруги немає,  ідіть звідти». Для мене це реально важливо. Хочу знати правду, якою б вона не була, Бо там, на Савур-Могилі, відбулося занадто багато всього. І важко згадувати все, що відбувалося, бо дуже дорога ціна заплачена».
Тернова Гілка

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: