Спонтанне юнацьке рішення стало справою всього життя Романа Власюка

Днями до нашої редакції завітав житель села Заріччя Олександр Судак. Чоловік розповів історію про те, як фельдшер швидкої допомоги Роман Власюк врятував життя його матері Лідії Іванівни.
-Це трапилося ще взимку. У мами, яка вже досить поважного віку, раптом підвищилися температура і тиск. Стан стрімко погіршувався. Викликали «Швидку». Перше, що приємно вразило: до Заріччя машина дісталася менш ніж за 10 хвилин. Роман Аркадійович одразу почав діяти дуже оперативно і впевнено: зробив кардіограму, вколов декілька ін’єкцій. І поки стан не стабілізувався та не відбулося значне покращення, він не відходив від мами ні на крок. Усю відповідальність фельдшер взяв на себе: оперативно прийняв рішення не везти маму в стаціонар, а діяв швидко на місці. Ми з мамою дуже вдячні йому за кваліфіковану своєчасну допомогу і людяність. Увесь час, коли Роман Аркадійович був поряд, ми відчували його підтримку не тільки фактичну, а й моральну. Йому не байдуже, і це відчувається, - із щирою вдячністю розповів Олександр Йосипович.
Після такої розмови виникло бажання познайомитися з Романом Власюком особисто і розповісти вам, дорогі читачі, про цю людину-професіонала.
-У моїй сім’ї не було медиків. Тато працював водієм, а мама – швачкою. Отож, обрати цю професію – не було дитячою мрією. Закінчивши школу, я сумнівався, ким хочу стати. Рішення було прийнято доволі спонтанно, у колі друзів. От і поїхали ми, троє друзів-однокласників, у Ковель вступати до медичного училища. Тепер же, коли за плечима більше двадцяти років роботи у медицині, навіть і уявити не можу, що міг би обрати іншу професію. Потім спеціальність медика вирішив опанувати і мій молодший брат Павло. Тепер ми обоє працюємо на «Швидкій».
Маючи чималий досвід роботи, Роман Аркадійович поділився, чим відрізняється робота фельдшера «Швидкої» (тепер, до речі, відділення називається екстреної медичної допомоги та медицини катастроф) зараз від тієї, якою вона була 20 років тому.
Закінчивши навчання у Ковельському медичному училищі, юний Роман півроку набирався досвіду на своєму першому робочому місці – фельдшера у ФАПі, який знаходиться у
с. Ласків. Через півроку його призвали до війська. Спершу служив у Бердичеві, тоді у Польщі та Москві. Приїхав у відпустку додому, і тут – референдум, Україна стала незалежною. Молодому воїну сказали, що до Москви можна не повертатися – дослужити можна в Україні. Так і зробив, дослужив у Ковелі – місті, яке вже теж певною мірою стало рідним. Після армії довго не відпочивав, десь через 10 днів влаштувався на роботу в ЦРЛ на «Швидку». Був 1992 рік. Відтоді це відділення стало його незмінним місцем роботи. Порівнюючи той час і теперішній, Роман Аркадійович каже, що раніше люди хворіли менше, здоров’я було міцнішим і у старших, а тим більше у молоді. Та й аварій, нещасних випадків теж зараз побільшало. І молодим спеціалістам нині важче. Коли він прийшов на роботу, то відчував сильну підтримку від лікарів-фахівців. Декілька виїздів було, так би мовити, під досвідченим керівництвом, а далі – сам. Тепер же ситуація така, що на «Швидкій» є єдиний лікар, який не має можливості їздити на виклики, отож, фельдшер, у тому числі і зовсім молодий, змушений усю відповідальність брати на себе.
Гострою проблемою для медичних працівників взагалі, а для тих, хто працює на «Швидкій», – тим більше, є нетверезі пацієнти. На жаль, у нашому суспільстві допускається хамство, у тому числі до людей, які бажають допомогти. До того ж, через відсутність спеціального витверезника саме на працівників медицини лягає турбота про п’яних.
Роман Аркадійович дуже тепло відгукується про своїх колег. Зокрема вже 10 років вони їздять з водієм Михайлом Шишком, який завжди допомагає у будь-якій ситуації чим може. Взагалі взаємодопомога – важлива риса його колег. Із теплотою в голосі розповідає Роман Власюк про Ніну Яковлєву – старшого фельдшера, яка для всіх членів колективу «як мама». А також про колег по зміні: Андрія Гуса, Сергія Грабовського, Віру Романюк, Валентину Киричук, Віту Левчук і диспетчера Віру Забродоцьку – усі вони працюють дружно і злагоджено.
-Ми завжди робимо все можливе, щоб допомогти людині, та не завжди медицина в силі допомогти. Робота, без якої я вже не уявляю свого життя, морально дуже виснажлива. Тут і перша сивина з’явилася, адже завжди пропускаєш через серце те, що трапилось. Особливо боляче бачити, коли помирає людина, а ти вже нічого не можеш зробити, адже не все – у наших руках. Коли ж доводиться виїжджати на аварію, цього словами не передати.
За зміну в середньому випадає близько десяти виїздів. Роман Аркадійович каже, що відчувається залежність людського організму від метеонесприятливих днів. У ці дні справді більше хворих із сердечними нападами, перепадами тиску. Не раз доводилося рятувати людей із ножовими пораненнями і постраждалих у ДТП.
А вдома з чергувань на Романа Аркадійовича чекає любляча сім’я: дружина Людмила Анатоліївна і троє дітей. Найстарша, Анастасія, вже студентка – навчається в Острозькій академії. Син Костянтин перейшов у десятий клас. А найменшій донечці Варварі чотири роки.
Тетяна Корнійчук, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі