Біда прийшла несподівано. Минулої осені важко захворіла мама Анни Сотник з Володимира-Волинського Марія Павлівна. Жінка пройшла всі можливі обстеження. «Це пухлина», - сказав лікар з професійною безпристрасністю в голосі.
Дівчина як могла втішала маму, добирала слів, аби впевненіше висловити припущення, що медики помиляються, а ненька обов’язково одужає. Вона трималася, немов кремінь, і виглядала сповненою оптимізму. Тільки за стінами лікарні Анна давала волю гірким сльозам і просила у Господа лише одного – здоров’я для найріднішої людини.
Лікарі казали, що хвору треба оперувати, але ніяких гарантій не давали. Дівчина дивилася на них очима, сповненими віри і надії, а сама тремтіла від хвилювання. Не могла спати, не хотілося їсти, весь світ навколо став сірим і байдужим. До всього, що відбувалося навколо, Анна ніби не мала жодного відношення. Вона постійно бігала до лікарні, щоб як можна довше побути з мамою, щоб підтримати її.
Але на роботі цього не зрозуміли і запропонували написати заяву на звільнення. Тож додалася ще одна проблема – пошук роботи. Дівчина зовсім закинула заочне навчання в університеті – було не до того. Але особисті неприємності відійшли на другий план, бо всі думки були спрямовані лише на здоров’я мами. Було страшно, але десь далеко-далеко все ж мерехтів маленький вогник надії.
Марію Павлівну перевезли в одну із спеціалізованих клінік у Львові. У цьому місті Анна зупинилася у своєї тітки – сестри покійного батька. Медики призначили день операції, але несподівано почали відкладати. Як Анна не намагалася з’ясувати причину – нічого не виходило. Або мовчали, або кидали у відповідь: мовляв, не хвилюйтеся так, все буде добре.
Душу роздирали страшні думки. «Невже це кінець?», «Ми запізнилися!», «Чому все так?» Але остаточно добило повідомлення медиків: «Ми виписуємо Вашу маму».
-Як? Чому? А операція?..
-Операція потім. А зараз нехай Марія Павлівна відпочине, набереться сил, - на ходу сказав лікар і знову додав, що все буде гаразд.
Анна вибігла з лікарні. Від безсилля і незнання, що робити далі, у дівчини підкошувалися ноги, сильно боліла голова, невпинно лилися сльози. Біля лікарні була невеличка капличка, куди заходили рідні та близькі хворих, аби помолитися за них, поставити свічку. Анна зайшла у каплицю, шукаючи допомоги. Вона просто вірила, що тепер лише молитвою можна змінити ситуацію на краще.
Усередині було небагато людей – декілька бабусь. Горіли свічки. Всі тихо стояли біля ікон і молилися. Дівчина більше не могла стримувати болю, що розчавлював, їв зсередини. Захлинаючись слізьми, вона молила Бога тільки про одне, аби Всевишній зберіг життя мамі. Її слова десь зникли, лишилися лише почуття і остання надія. Раптом до Анни підійшов якийсь чоловік. Вона навіть не пам’ятає, як він виглядав, але те, що сказав, чітко закарбувалося в пам’яті:
-У Вас дуже добре серце… І все у Вас буде добре.
Анна ще більше почала ридати – не могла вгамувати своїх емоцій. Хто це був, так і не змогла зрозуміти. Може, це ангел з небес спустився, аби розрадити її?
За декілька днів Марію Павлівну виписали з лікарні. На душі у доньки було якось дивно: незрозуміла радість межувала з болем і відчаєм. Вона не відходила від мами. Так минуло два тижні, жінку знову поклали у клініку і призначили день операції. Анна купила всі необхідні медикаменти і сподівалася тільки на Бога. Поки тривала операція, дівчина молилася у тій же капличці й тепер вірила, що все закінчиться благополучно. Так і сталося. Марія Павлівна пішла на поправку, за деякий час її виписали додому.
Настала весна. Для дівчини вона найрадісніша у житті, бо з нею поруч її матуся. На 8 Березня дівчина подарує Марії Павлівні горщик з орхідеями, які жінка дуже любить, і вони разом відзначатимуть свято.
На прохання дівчини імена героїв розповіді змінені.
Анна Коваль, м. Володимир-Волинський
Коментарі