Історія Волині є багатою на пам’ятки архітектури, сакрального мистецтва і пам’ятки природи, не є винятком і історія Любомльщини. Минуле цього регіону можна пізнавати і через вивчення минувшини сіл і хуторів та людських доль – мешканців поліського краю. До слова , у 19 столітті, територія Любомильщини належала до Володимир-Волинського повіту.
Уродженцем Любомльщини був мій батько Степан Янович, який розповідав мені про своє дитинство.
Батько народився 27 січня 1927 року у містечку Опалин на Любомильщині у сім’ї Євстафія Яновича і його дружини Катерини- Вікти Янович(дівоче прізвище Копобея), котра походила з поляків і сповідувала католицьку віру.
Окрім Степана , у батьків були ще сини – Констянтин, 1923 року народження , який помер маленьким і Федір , 1925 року народження, котрий помер у віці 14 років від червонки (кишкова інфекція). Містечко Опалин розташувалося на мальовничому березі річки Західний Буг, неподалік кордону з Польщею. У ньому з давніх-давен дружно проживали євреї(їх було найбільше), поляки і українці. В Опалині були костел, єврейська синагога і козацька церква 17 століття.» Кажуть, що наше містечко дістало свою назву від того , що воно багато постраждало від завойовників, багато раз горіло, його палили монголо-татари, фашисти та інші вороги», - розповідав батько .
Батько згадував « Українські, польські і єврейські діти дружно бавилися між собою. Наша сім’я дружила з євреями, ми часто бували вдома один в одного, євреї на гостинах їли сало, але говорили: «Не кажіть нікому про це, бо нас відлучать від синагоги». Я навчався у польській школі, адже моя мама була полькою, та й Опалин у той час входив до складу ІІ Речі Посполитої, державною мовою була польська, якою я досконало володію. Пам’ятаю вірші видатних польських поетів.» Батьків батько - Євстафій Янович , захопився комуністичними ідеями і вступив до Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ). Ця партія виникла у 1919р. у м.Станіславові (Івано-Франківську) і поширилася по всій Західній Україні – на Галичині, Волині і Поліссі. Волинь у той час була у складі Польщі , поляки забороняли українські школи, українську мову, важливі посади могли займати лише поляки, які заохочували українців переходити до католицької віри. Полякам влада давала кращі землі і роботи, усе було в приватній власності. Прихильники КПЗУ обіцяли безкоштовну освіту, земля мала бути власністю держави. Багато людей повірили в ці ідеї і вступили до лав КПЗУ . Серед них був і Євстафій Янович(дід автора цієї статті). Звісно, польська влада переслідувала комуністів і дід потрапив до в’язниці як політичний в’язень. Тому моя бабуся , Катерина Станіславівна, в той час сама була змушена вести господарство і доглядати нас, дітей. Мама займалася домашнім господарством: обробляла город, вирощувала свиней, курей, індиків, щоб прогодувати сім’ю, а у вільний час ходила до костелу. Євстафій Янович, перебуваючи у в’язниці, навчився читати, в’язати і плести шкарпетки.
У 1944 році Степану Яновичу виповнилося 17 років і він , як тисячі інших молодих хлопців із Західної України, був призваний на строкову службу як воїн останнього воєнного призову. Спочатку їх відправили служити у табори в м. Саратов( Росія). «Там було дуже важко: голод, холод, кишкові інфекції – багато моїх ровесників померло молодими в Саратові. Я вижив лише тому, що брав риб’ячі голови і варив з них юшку… Також був такий період, що нас годували лише однією морквою, тому я її не люблю. За радянського часу про солдатів останнього воєнного призову казали: « Вони не воювали на передовій ! « і тому не визнавали за ветеранів війни. Тоді, в 1944 році воєнне командування, навмисно спотворювало прізвища померлих у Саратові солдатів, аби не показати, що найбільше серед них було українців.», - розповідав тато .
Батько був на строковій службі сім років – від 1944 до 1955 року – уся молодість була втрачена.
Навіщо було тримати на службі молодих хлопців, якщо війна закінчилася у 1945 році ? Сталінська влада робила це навмисно, аби перешкодити молоді із Західної України вступити до лав УПА.
Після Саратова їх перевели до Кінісбергу (Калінінград). Там було вже легше.
У 1951 році Степан демобілізували, він повернувся до Опалина, , там проживали його батьки – Євстафій Семенович і Катерина Станіславівна.
Він став студентом Володимир-Волинського педагогічного училища імені А. Кримського і почав працювати вчителем фізвиховання у середній школі села Гуща на Любомльщині»
Степан Янович мав дар до малювання і креслення , в’язав вироби з лози – вази, кошики, абажури. На прохання дирекції Гущанської школи Степан Євстафійович виклав на стіні школи портрет Володимира Леніна, кого шанували в той час. Довгі роки, кожен , хто проїздив повз школу, бачив той портрет, згодом на його місці намалювали синьо-жовтий державний стяг України. Батько був активним учасником районних і обласних виставок, захищав честь Гущанської школи. Згодом вчителював у школі села Рівне. Серед його учнів – вчителі, лікарі, військові, хлібороби, серед найвідоміших – генерал контррозвідки Олександр Скіпальський– уродженець села Вижгів на Любомльщині.
Також батько був активним донором, нагороджений відповідними відзнаками. Донині я зберігаю батькові ювілейні медалі – мої родинні реліквії, розповідаю про них своїм дітям.
Як уродженець поліського краю ,батько знав і любив ліс, радував нас з мамою його дарами.
Навіть будучи на пенсії, вів активний спосіб життя , до 72 років працював у школі, займався лозоплетінням.
Нині, у 21 столітті , містечко Опалин має іншу назву – його іменують селом Вишнівка, яке належить до сільради Гуща Любомльського району., хоча до 1963 року називалося Старий Опалин. Тут живуть люди, зокрема 133 людини ,продовжується життя.
Кожен раз, коли я приїжджаю до Опалина(Вишнівки), то згадую розповіді світлої пам’яті мого батька, який тут народився, як і мої діди-прадіди по його лінії ,і з літами усвідомлюю, що не повинен втрачатися зв’язок поколінь, тому вчу цьому своїх дітей.
З цього приводу мудро сказав Василь Сухомлинський : « Чим більше дорожить людина пам’ятю своїх батьків, дідів та прадідів, тим глибше вона відчуває свою відповідальність за майбутнє. Людина стверджується в світі не тільки як мисляча істота, але й як жива ланка у вічному ланцюгу поколінь, ця ланка поєднує ті покоління, які відійшли, з тими, які прийдуть.
Богдан Янович.
Коментарі