«Щоб людина повірила в містику, вона сама має побувати в подібній ситуації»

Публікації

-Якось мені треба було поїхати до Києва. Це були дев’яності роки. Зарплати не платили, грошей у людей не було, тому часто доводилося добиратися «зайцями» на дизелях. Спочатку їхали до Володимира, звідти – до Ковеля, потім – до Рівного, а вже тоді у столицю. Так поступив і я. Та на одній із станцій у поїзд зайшли контролери, причому перевірку почали відразу з двох кінців. Тікати було нікуди, тож я залишився сидіти на місці. Контролери, зайшовши у вагон, перевірили квитки у всіх пасажирів, а на мене – нуль уваги. Так, ніби мене там і не було. Це була якась містика. Згодом усе повторилося. Цього разу я їхав у Рівне. Перевіривши квитки у моїх супутників, один із контролерів кивком голови показав на мене. І тут я почув таке, що не повірив власним вухам. Інший контролер відповів: «Та що з нього візьмеш? Хіба не бачиш – цьому дідові вже давно перевалило за 90». Його слова викликали в мене шок, адже було мені тоді лише 37 років. Діда в мені бачили навіть мої ровесники. Спочатку це ображало, але згодом звик. А дива тим часом продовжувалися. Одного дня рівно опівдні, повертаючись додому через Низкиничі й проминувши крайні хати села, я побачив біля стежки трьох однаковісіньких півнів. Оперення на всіх трьох одного кольору і нагадувало риб’ячу луску. Голови були повернуті в мій бік. Коли я порівнявся з ними, вони ніби вклонилися і всі одночасно заспівали. Наступного дня я спеціально намагався знайти цих птахів, розпитував людей, але в селі не було жодного півня з таким окрасом. Розкажи тоді комусь цю історію – підняли б на сміх або сказали б п’яний, хоч у той час я не те що алкоголю, а й навіть води з газом не вживав. Та що там казати, я й сам би раніше не повірив. Щоб звичайна людина це осягнула, вона сама має побувати в подібній ситуацій, - зауважує мій співрозмовник. – От, наприклад, нещодавно в нашому Свято-Михайлівському храмі стала мироточити ікона. Миро у вигляді двох крапель стікає з очей Божої Матері і застигає на склі, не розтікаючись. Я навіть пробував надавити на краплю пальцем, але вона не розпливається. І що дивно, бачать це далеко не всі прихожани, навіть ті, що часто бувають у церкві, не кажучи вже про тих, хто ходить туди лише у великі свята. Значить, Господь показує людині те, що вона прагне і хоче бачити.
Надумавши відшукати пояснення незрозумілих випадків, які постійно з ним траплялися, в Біблії, Володимир Михайлович відкрив книгу, але читати старослов’янські літери було важко. Махнувши рукою, він закрив її і пішов на роботу. Повернувшись додому пізно ввечері, ліг спати. А коли вранці прокинувся, його ніби магнітом потягнуло до Святого письма. Відкривши книгу, не повірив сам собі: слова, які раніше ледве міг прочитати, стали доступні, зрозумілі й самі відкладалися в пам’яті. Чоловік також зауважив, що в нього значно покращилася пам’ять, загострився слух (раніше через травму голови він майже нічого не чув). Володимир Михайлович щонеділі почав ходити до храму, а пізніше почав співати в церковному хорі, дуже легко запам’ятовував усі церковні служби і піснеспіви.
-Тепер я знаю, що, пославши мені тоді в шахті випробування, а потім врятувавши життя, Господь ніби дав зрозуміти, що неділя дана людині для молитви, а не для роботи. Тільки кожен сам має знайти свою стежку до Бога: хто раніше, а хто пізніше. Там, на небі, бачать усе, і колись, коли настане Божий суд, згадають нам усі наші справи – добрі й погані. Я не раз чув розповіді про те, що душа людини під час клінічної смерті ніби виходить зі свого тіла і бачить усе, що з нею відбувається. До аварії я вважав це вигадками, але після того, як Господь відкрив мені очі та прояснив розум, точно знаю, це дійсно так і є. Знаю, що десь над нами є інший безмірний світ, незалежний від часу і простору, який неможливо осягнути земним розумом, але він існує. Це буквально новий світ, де смерть – не кінець свідомого земного життя, а лише частина нескінченної подорожі. Тому цю історію я розповів не для того, щоб якось прославитися. Хочеться, щоб люди замислилися над власним життям та вчинками і щоразу не наступали на одні і ті ж граблі.

Розділ новин: 

Коментарі