Так сталося, що Роман народився далеко від рідної землі, в екзотичній, але чужій Ефіопії. Саме туди направили на службу його батька, військового пілота. Ось чому, коли повернулися в Україну, хлопчика називали «ефіопом». Та він не звертав на це уваги. Навпаки, із часом навчився сприймати з гумором і якось на новорічний карнавал переодягнувся в африканця. Більше ніяких відчуттів далека і чужа земля в його серці не залишила. Можливо, тому, що був ще надто малим, коли батьки повернулися на Батьківщину.
Вступати до військового училища після закінчення школи Роман не збирався. Та й батько не радив, а мама взагалі була проти, чомусь боялася тривалих розлук з єдиним сином, якого любила понад усе. І Роман відчував, що створений для іншого, а тому обрав професію інженера-електроніка. Він уже був на четвертому курсі, коли в сім’ю прийшло горе. Важко захворіла мама, Юлія Денисівна. Зробили їй операцію з видалення молочної залози, але підступна пухлина глибоко в організм пустила смертоносне коріння. Помирати в лікарні Юлія Денисівна не хотіла і попросилася додому. Це були дуже важкі дні. Батько з Романом то по черзі, то разом сиділи біля хворої. Вона так страждала, що син із чоловіком молилися за те, щоб Господь звільнив її від мук.
Тієї ночі, коли Роман приліг відпочити, батько розбудив його.
- Вставай! Мама відходить. Згідно зі звичаєм, слід попрощатися з нею, поки жива.
Юлія Денисівна вже не належала цьому світу. Вона марила і повторювала: «Знайди… Хай простить… Прости…» Із цими словами на вустах заснула назавжди. Роман намагався допитатися в батька, у кого мати просила пробачення, кого хотіла знайти, але Борис Іванович посилався на марення і чомусь відводив очі.
Життя перемагало. Роман закінчив виш і отримав направлення в інше місто. Там і познайомився з кучерявою білявкою Софійкою, яка заполонила його серце. Батько проти одруження не заперечував, а тому, коли дівчина запросила коханого до себе задля знайомства з її родиною, Роман сміливо погодився.
Майбутні тесть і теща вже чекали на нього, зустріли привітно. Посеред вітальні стояв щедро накритий стіл.
- Зачекаємо Надійку з чоловіком! – сказала Софійчина мама. – Це наша старша донька. Вони ось-ось прийдуть, чекають, поки Олечка, їхня донька, засне, щоб залишити на бабусю.
Хвилин за десять подзвонили у двері і почулися веселі голоси – жіночий та чоловічий.
-Тримайте, мамо! – злегка басив чоловічий голос.
-Та що ви стільки принесли? У нас же все є.
-А ми так не можемо! Свято все-таки, сестричку заміж віддаємо, - весело щебетала жінка.
І ось гості увійшли до вітальні. Юрій, чоловік сестри Софійки, міцно потиснув руку новому родичу. Але, глянувши на вродливе обличчя Надії, Роман остовпів. Це було обличчя його мами. Здалося, що воскресла сама Юлія Денисівна.
Увесь вечір Роман, як не намагався, не міг позбавитись від хвилювання, дивлячись на Надію. Ну мама... Не можуть же люди бути такими схожими.
Після вечері молоді люди вийшли на прогулянку. Софія помітила стан нареченого.
-Тобі щось не сподобалось у нас?
-Ну що ти?! Усе було чудово. Просто мене чомусь спантеличило те, що ви зовсім не схожі зі своєю старшою сестрою, - знайшовся з відповіддю Роман.
Дівчина в задумі нахилила голову, а затим тихо, наче змовниця, заговорила:
- Романе! Я тобі відкрию нашу велику сімейну таємницю, але якщо ти хоч словом обмовишся комусь, то знай, що скандалу не минути, а нам не бути разом.
- Обіцянками розкидатися не люблю, але й до базік не належу, - запевнив молодий чоловік.
- Тоді слухай! У моїх батьків не було довго діток. Мамі уже поставили діагноз «безпліддя». Тоді вони вирішили взяти дитину з дитячого будинку, вибрали дівчинку і назвали Надійкою. Щоб ніхто не розкрив Надійці таємницю, батьки змінили місце проживання. Потім Бог їм послав мене, але вони дуже любили Надійку і жодної різниці між нами не робили й не роблять.
Туманні підозри з’явилися у Романа. Пригадалися передсмертні слова матері: «Знайди її… Хай простить… Прости». Пригадалося, як відводив погляд батько, коли Роман просив пояснити ці слова.
На перші ж вихідні Роман поїхав додому і розповів про все батькові. Борис Іванович довго сидів, закривши обличчя руками, а тоді заговорив:
-Що ж, самій долі завгодно, аби її знайшов саме ти, хоч, можливо, це і не вона. Сину! Коли ми з мамою познайомилися, вона готувалася до весілля з іншим. Уже були запрошені гості. Наше кохання спалахнуло миттєво, і Юля розірвала стосунки з нареченим. За це батьки вигнали її з дому. Ми одружилися, і досить швидко мене перевели в інший гарнізон. Та незабаром виявилось, що Юля вагітна. По терміну вагітності виходило, що батьком дитини був її колишній наречений. Юля дуже переживала, оскільки аборт уже пізно було робити. Та я запевнив: стану дитині батьком і ніхто ніколи не здогадається, що вона не моя. Тієї ночі, коли Юля народжувала, я був у наряді. Вранці мені повідомили про народження доньки. Я привітав дружину і передав букет троянд. Та коли настав день забирати Юлію з пологового будинку, вона вийшла сама. Я отетерів, а твоя мама пояснила:
-Так буде краще, Борисе! Ця дитина від нелюба, і якщо ти зможеш із цим змиритися, то я навряд. Я краще народжу тобі твоє дитя.
Однак я не міг не помітити, що в душі вона переживає, а ночами тихенько плаче. Вмовив її забрати дитя. У пологовому нам повідомили, що дівчинка вже в дитячому будинку, та коли ми туди звернулися, виявилося, що маленьку вже вдочерили. Таємниця усиновлення не підлягає розголошенню, і ми вже нічого не могли вдіяти. Згодом мене перевели в Ефіопію, де ти й народився.
- Тату! Я обіцяв Софійці не розголошувати таємницю, але ти мусиш дізнатися правду. Це ж було прохання мами, її передсмертна воля. Ти – мудра, досвідчена людина. Поговори з батьками Надійки! Я думаю, вони зрозуміють тебе.
Роман не знав, про що батько розмовляв при знайомстві зі сватами, коли вони усамітнились в окремій кімнаті. Та коли всі четверо із схвильованими обличчями вийшли з кімнати, Борис Іванович прошепотів синові:
- Це вона, твоя сестра. Усе збіглось. Дата і місце її народження. Ми тоді жили в одному місті. Але… Ні ти, ні Софійка, ні тим більше Надія нічого не знаєте. Зрозумів?
І ось настав день весілля. Під час танців Борис Іванович запросив на вальс Надію, ніжно дивився на молоду красуню, в якій бачив свою кохану дружину.
А потім сват тихо сказав йому:
- Це ж треба так. Ми стали двічі рідними.
Антоніна Булавіна
Коментарі