«Працюючи на 54-56-ому рівнях третього енергоблоку, я на власні очі бачив, як лопатами збирали радіаційний графіт»

Згадує ліквідатор аварії на ЧАЕС Володимир Петренко з Нововолинська, який упродовж 56 діб працював у четвертій зоні атомної електростанції.
26 квітня 1986 року о 1-й год. 27хв. ударив у набат чорнобильський дзвін, який почули усі земляни. Цей дзвін звучить і досі. А для України ця дата – День національної жалоби, яка постійно нагадує: те, що сталося, не можна забувати. Лише пам’ять і вдячність тих, хто живе на обпаленій радіацією землі, можуть бути хоч якоюсь винагородою героям, які поклали на «атомний вівтар» своє життя та здоров’я. За три десятиліття, що минули від моменту вибуху, ніхто так і не може назвати точну цифру загиблих і постраждалих. Німецькі представники організації «Лікарі світу – за запобігання війні» лише серед ліквідаторів нарахували 50-100 тисяч смертей. Загальна ж кількість постраждалих серед ліквідаторів оцінюється у 540-900 тисяч осіб.
На ліквідацію наслідків вибуху було мобілізовано 600 тисяч людей зі всього Союзу. Серед них був і командир другої роти 2-го батальйону 39-го полку хімрозвідки старший лейтенант Володимир Петренко.
-Коли в Чорнобилі вибухнув реактор, я працював комерційним директором Нововолинської бавовняно-прядильної фабрики. 8 травня 1987р. нас покликали до військкомату і сказали пройти медкомісію. Потім надійшов наказ їхати в Чорнобиль. Із 20-ти офіцерів запасу поїхали лише я та ще один товариш, усі інші зуміли ухилитися – хто через якусь хворобу, а дехто просто відкупився, - розповідає Володимир Михайлович. – Зупинилися ми у військовій частині, яка стояла в Новій Радчі. Солдати жили в наметах, офіцери – у казармах. Там уже була маса народу, переважно військові. Приїжджало також багато комісій, щоб оцінити масштаби катастрофи. Працювали люди вахтовим методом: приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації та їхали назад. На зміну їм прибували інші. Призивали нас на 6 місяців, але за цей час той, хто не хотів їхати на атомну станцію, міг отримати більшу дозу радіації, ніж безпосередньо під час роботи на ЧАЕС, оскільки дозиметри просто зашкалювали. Перед нами допустима доза становила 22 бери, потім – 16, далі – 10. Тому хлопці рвалися на станцію, оскільки, отримавши 10 бер, можна було їхати додому. Вранці батальйон шикували на плацу, зачитували наказ, де яке відділення має працювати, і прізвище офіцера, відповідального за всю команду. Потім усі сідали в БРДМ (бронемашини хімрозвідки) – і колона із 10-15-ти машин вирушала на станцію. Попереду їхала машина, яка поливала дорогу, щоб не піднімалася пилюка. Коли доїжджали до пункту техобробки та хімочистки, усіх переодягали в новий одяг, видавали чоботи, 12-кілограмові гумові фартухи, а на об’єктах із сильним забрудненням додатково ще й протигази. В цій ситуації найголовніше було, щоб радіаційний пил не потрапив у легені. Після цього ми заходили в бункер і чекали наказу про вихід на роботу. Працювали відділеннями. Отримавши наказ, виконували завдання.. Дозиметри видавалися лише на час роботи, хоча бункер не рятував нас від радіації. Коли збиралася вся команда, нас вели в баню, де ми кілька годин відмивалися від пилу, а потім проходили через металошукач. Якщо він пищав, знову поверталися митися, причому не раз. Увесь знятий одяг та інструменти складали в мішки, які потім відвозили в могильники. Нам же видавали одяг, в якому приїжджали на станцію, хоча в ньому теж було повно радіаційного пилу. Часто в могильники скидали й автомобілі та іншу техніку, якщо після другої мийки дозиметри показували перевищення допустимої дози радіації. Я в основному працював на 54-56 рівнях третього енергоблоку, який був спарений із четвертим. Ми дезактивували і проводили хімочистку від радіоактивних забруднень приміщення та обладнання, ставили опалубку і розбирали покрівлю саркофага. На власні очі бачив, як люди лопатами збирали радіаційний графіт. Спочатку там стояли в’єтнамські модулі (роботи), які мали вибирати графіт, але вже наступного дня вони вийшли з ладу. У хлопців під дією елементів радіоактивного розпаду зупинилися не лише електронні, а й механічні годинники, ми по три дні не могли сходити в туалет. Робота наша тривала від 30-ти секунд до півгодини, більше ми не працювали. Виглядало це так: спочатку йшла команда підривників, за ними бігла інша команда, яка хапала все, що могла вхопити, і кидала в мішки. Наступна команда швидко закидала мішки в контейнер і поступалася місцем іншій, яка чіпляла ці контейнери до крана, що вантажив їх на машину. Все це виконувалося дуже швидко, але було вкрай виснажливим. Піт лився рікою. Спершу було дуже страшно, але згодом звикли. Перед роботою військові та цивільні дозиметристи через день заміряли радіаційний фон. Після роботи нам видавали по пляшці мінералки. Її було дуже мало, щоб втамувати спрагу. На могильниках основними інструментами були лом і кирка. Могильники – це вириті роторною машиною 100-200-метрові глибокі котловани, куди скидали абсолютно все: машини, трактори, інструменти, одяг, продукти і навіть вертольоти, після чого все заливалося спеціальним розчином, який, швидко застигаючи, утворював щільну плівку. Далі друга роторна машина рила новий котлован і перекидала туди все з першого. У Чорнобилі я пробув 56 діб, здійснив 26 виїздів на саркофаг, двічі їздив на могильник у Буряківку, двічі – на дезактивацію будинків у місті Прип’ять. Не раз бачив у зоні мародерів, переважно ромської національності, які заходили в покинуті оселі й тягнули все, що можна було прихопити. Які у нас проблеми на сьогодні? - перепитує ліквідатор. – Найперше те, що з усіх пільг (а їх спочатку було дуже багато), які гарантувала нам держава, мобілізовуючи на ліквідацію аварії на ЧАЕС, залишилося, мабуть, менше 20-ти відсотків, усі інші у нас забрали. Взяти хоча б путівки на санаторно-курортне лікування. Щоб поїхати, наприклад, у червні на 18 днів на відпочинок у «Лісову пісню», мені треба додатково викласти ще 2,5тис.грн., крім тих 5-ти тисяч, що дає управління соцзахисту, хоча такі путівки мають бути для нас безкоштовними. У липні це ще дорожче. До того ж вибити путівку в «Лісову пісню», «Пролісок» чи «Червону калину» досить складно. Зазвичай чорнобильцям пропонують санаторії, де немає багатьох потрібних послуг і процедур. Інша проблема – довідки, через які багато чорнобильців не можуть довести, що вони там були. Коли мінялися посвідчення, довідки ці у людей забрали, а після того, як позакривалися підприємства, їх здали в архів, де після трьох років зберігання вони були знищені. Рішення судів не виконуються, і багато чорнобильців роками не можуть поновити виплати. У мене, на щастя, ця довідка збереглася, тож таких проблем немає. Крім статусу ліквідатора І-ї категорії, я є ще й учасником війни, тому маю стовідсоткову пільгу на комунальні послуги. Правда, останнім часом водоканал не нараховує плату лише за 4 куби води, за решту доводиться платити. Для ліквідаторів ІІ-ІІІ-Ї категорій така пільга становить 50%. У разі відкриття власної справи нам обіцяли 100-відсоткове звільнення від податків, але цього теж немає. Дозволяли перегнати з-за кордону один автомобіль, та цим правом почали часто користуватися ділки, які й близько не були біля Чорнобиля, а не справжні ліквідатори. Є й багато інших проблем. Дві постанови уряду – Азарова та Яценюка – позбавили чорнобильців майже всього, що гарантувала їм колись держава. Не виключено, що через декілька років вона так само забуде і про тих, хто захищає її зараз на сході, як забула про нас.
Валентина Савчук, м. Нововолинсь

Розділ новин: 

Коментарі