У той час, як кращі сини України захищають рідну країну, їхні рідні та близькі вкладають усі сили для того, щоб виростити врожай і поділитися з ближнім.
Ворог топче нашу святу землю, руйнує міста, губить людей. Та все ж українці, з дідів-прадідів хлібороби, не забувають, що хліб і до хліба необхідне не менше, ніж мир і свобода. А тому, незважаючи на труднощі, утримують велику рогату худобу, обробляють поля, присадибні та дачні ділянки.
Володимирщина нині – глибокий тил, а війна про себе тут нагадує звістками з передової та, на жаль, проводами у вічність тих, хто загинув за Батьківщину.
І в будні, і у вихідні дні вирують міські ринки. Тут продають усе, що бажає душа. Ринок – наче кровоносна система Володимира. Сюди привозять плоди своєї праці й мешканці сіл. Що думають ці люди нині, коли стоять за прилавками і пропонують покупцям свою продукцію? Чи впевнені вони у завтрашньому дні?
Почути відверту думку продавців за прилавком не так уже й просто. Часи складні, а тому люди неохоче спілкуються з кореспондентом. Та все ж сміливці знаходяться.
Пані Валентина Гандзюк проживає в селі Хобултова. Жінка тримає двох корів і на базар привозить молочну продукцію.
-Люди завжди виживали, у найскладніших ситуаціях засівали ниви, вирощували хліб. Так має бути. Інакше який сенс боротися з ворогом? За що тоді воюють наші сини, якщо ми тут не будемо сіяти, вчити дітей, лікувати хворих, а опустимо руки і чекатимемо, коли все закінчиться.
-Напевно, наша праця також наближає перемогу.
-Певна річ, що так. Ми працюємо, значить, живемо. І цим надихаємо наших воїнів. Уже те, що цього року, незважаючи на війну, Україна посіяла хліб, свідчить, наскільки ми віримо в перемогу. Звичайно, ми допомагаємо армії. Я особисто пекла печиво, яке передавала на передову, у храмі постійно молюся за наших воїнів. Допомагали і переселенцям, ділилися з ними продуктами. Тепер продуктами власного виробництва торгуємо і не бачимо в цьому нічого поганого. Це наша праця, і вона має свою вартість. Труд селянський ніколи не був легким.
Микола Алімбеков, який проживає в селі Шистів, пропонує покупцям зелену цибулю, кріп. Усе це чоловік вирощує своїми руками.
-Пане Миколо, у нас нині є песимісти, які вважають, що у зв’язку з війною потрібно утримуватися від садіння городів, засівання полів тощо. Ваша думка яка?
-Війна – наша спільна біда. Як можемо, ми допомагаємо нашим воїнам, але ж це не означає, що потрібно скласти руки і чекати, коли закінчиться війна. Якщо у країні війна, то люди повинні підтримувати один одного не тільки морально, а й в матеріальному плані. Потрібно сіяти, садити, шити, в’язати, тобто робити те, на що кожен із нас здатний. Потрібно бути впевненими, що ми переможемо, і зацвіте наша Україна. Дай Бог, щоб ми зустріли наших переможців запашним хлібом, овочами, так як це у нас прийнято.
Отож люди впевнені у перемозі, а тому дбають про те, щоб щедро вродили ниви і городи. А якщо, не дай Бог, ворог прийде сюди? Попередні респонденти такої думки навіть не допускали, та ось що сказав володимирчанин Василь Михайлович (з етичних міркувань ім’я змінене), котрий торгує продуктами бджільництва. На прилавку різні сорти меду, прополіс.
-Дуже люблю бджільництво і вважаю, що пропоную людям не тільки солодкий мед, а й справжні ліки природи. Мед лікує все. Потрібно тільки знати, як його правильно вживати. Запитуєте, що робитиму у випадку окупації? Все ліквідую. Окупант не скуштує ні мого меду, ні мого хліба. Я краще в партизани піду, диверсантом стану. Плоди моєї праці споживатимуть тільки земляки і хороші гості.
Гомонить, вирує ринок. На прилавках червоніють помідори, полуниця, черешні, з’явилися вже і вишні. Зеленими стрілами витягнулися цибулинки, їжачками прикинулися огірочки, запишався рясний кріп у хороводі з петрушкою. І все це виростили роботящі руки людей, які прагнуть миру. І в складний час вони думають про життя, про те, щоб завжди ситими були їхні діти. Ця нація безсмертна, бо ж вона любить свою святу землю, а тому переможе.
Антоніна Булавіна, м. Володимир
Коментарі