Павло Карпюк: «Бачу п’ять загроз і ризиків, які нависнуть над Україною у зв’язку з намірами влади розпродати землю»

Сьогодні, як ніколи, торпедується питання продажу землі в Україні. Теперішня влада на чолі з Володимиром Зеленським робить усе, щоб уже з наступного року дозволити продаж сільськогосподарської землі, мало того, дозволити купувати українську землю не тільки українцям, але й іноземцям через створені юридичні компанії. Чому влада та олігархи так наполегливо хочуть торгувати українською землею?
Аграрний бізнес в останні роки в Україні динамічно розвивається, і майже без допомоги держави, на відміну від усіх цивілізованих країн світу, де сектор сільського господарства активно стимулюється, кредитується, дотується, тобто підтримується на всіх рівнях. А в Україні все відбувається з точністю до навпаки. І тільки завдяки невтомній праці наших аграріїв і нашим українським чорноземам, сільське господарство в Україні з кожним роком набирає обертів, наші аграрії навчилися залучати кредитні гроші, хоча і під захмарні відсотки, оновлювати технічний парк сучасною дороговартісною якісною технікою, будувати склади та елеватори, досягати якісних і високих врожаїв. Із кожним роком зростає орендна плата, вибудовуються хороші взаємовідносини між фермером і мешканцями місцевих сіл, тобто, крок за кроком йде розвиток занедбаних, зарослих чагарниками с/г земель майже не залишилось, бо земля, крім важкої, інколи цілодобової праці, почала приносити ще й прибутки.
Саме тому й розпочався такий прискіпливий інтерес влади та олігархів до сільськогосподарської землі, бо тепер багато хто бачить у тому чималий зиск, відчуває свій фінансовий інтерес і швидку, хоч і тимчасову, вигоду. Хоча ще 10-12 років тому ніхто з них навіть не дивилися в цю сторону. Чому ж, на мій погляд, не можна дозволяти продажу землі саме зараз, тим більше, в такому форматі, як це пропонує ця влада, – з правом купівлі української землі іноземцями?
Як людина, яка багато років реально та системно працюєна землі, ведучи свій власний, хоч і не надто великий аграрний бізнес, бачу п’ять основних загроз та ризиків, які нависнуть над нашим суспільством після початку санкціонованого владою і олігархами продажу земель сільськогосподарського призначення.
Перше. При наданні дозволу на продаж землі українці будуть із самого початку в програшній ситуації, бо загальновідомо, що розвинені європейські країни, і не тільки країни Європи, знаходяться в десятки, якщо не сотні разів у кращій фінансовій ситуації, ніж Україна. Та що там казати: ті країни сидять на мішках грошей і їм потрібно їх кудись вигідно вкласти,щоб на тому заробити, а українська земля на даному етапі – саме те, що треба. Для порівняння: кредитування в Європі – це 1-2%, в Україні – 25-28%. Це вже на старті продажу землі малий і середній фермер чи просто український громадянин програє іноземцю в десятки разів. І хоча уряд каже, що буде дешеве кредитування, поки що реалії показують зворотнє, і говорити – це одне,а дешеві кредити – поки що в розвинених країнах,а не в Україні. І як ситуацію з кредитуванням уряд збирається змінити вже менше, ніж за рік, поки що невідомо.
Друге. Ситуація з обліком сільськогосподарських земель в Україні - теж не найкраща. Держгеокадастр – це поки що корупція, і ніяких чітких кінцевих цифр. Що там казати, адже ніяка ОТГ остаточно не може назвати чіткої кількості та обліку землі, яка знаходиться в них на території, накладки меж розпайованих земель, невідповідність кадастрових номерів, словом, запитань більше, ніж відповідей.
Третє. Іноземці можуть купувати землю через створення юридичних фірм, зареєстрованих в Україні, – так, принаймні, каже проект закону. Реалії сьогодення ж свідчать, що прослідкувати, хто буде кінцевим бенефіціаром, тобто власником нашої землі, практично неможливо. А в нас – війна з Росією, далі – офшори, про які всі говорять,але й надалі та схема з мінімізації оподаткування працює на повну. Куди підуть податки при використанні офшорних схем? Питання риторичне. У той же час, жоден малий чи середній український фермер вище згаданих схем точно не використовує.
Четверте. Проект закону каже - не більше 15% с/г землі «в одні руки» на території області. Це означає, що потенційно в якійсь окремій ОТГ уся куплена сільськогосподарська земля може належати одній-двом юридичним особам, де власник – іноземець, хоча підприємство й зареєстроване в Україні. Це – монополіст, який уже може диктувати умови громаді, оскільки він – найбільший платник податків. А сільські громади якраз і мають левову частку бюджету саме з надходжень від землі. До того ж, юридичні фірми з іноземним капіталом не мають прив’язки до певної території зі зрозумілих причин, тому можуть бути зареєстровані, до прикладу, в Києві, а купувати землю на всій території України. Відповідно, ОТГ, на території якої куплена земля, буде втрачати в надходженнях до місцевого бюджету, бо значна частина податків сплачується підприємством саме за місце його реєстрації.
П’яте. Взаємовідносини, що складалися протягом років між місцевими фермерами та громадою, яка проживає на цій території, – дуже важливі. Орендар-фермер орендує землю на певній території сільської громади і зацікавлений у дружніх стосунках з місцевими мешканцями як потенційними власниками землі. Природньо, він зацікавлений у розвитку цієї території та її інфраструктури, і дорожньої зокрема, оскільки працює на тій території. Відповідно, місцеві жителі звертаються до свого фермера зі своїми індивідуальними проблемами: чи то виплата орендної плати наперед, адже в кожного може виникнути непередбачена ситуація, чи дрібний ремонт місцевої дороги, чи допомога місцевій школі, дитсадочку, – прикладів можна навести безліч. Ці взаємовідносини важко переоцінити, бо вони вибудовуються роками, люди бачать свого орендаря мало не щодня, і завжди є можливості прямої комунікації.
При купівлі землі цей взаємозв’язок втрачає сенс, власнику землі вже не потрібні ці взаємовідносини, так як він – власник, і хвилюватися, що землю віддадуть в оренду іншому орендарю, немає потреби. Адля компанії з іноземним капіталом відносини з місцевою громадою – взагалі питання другорядне, інфраструктура того чи іншого села – не важлива, оскільки фактичні власники тих компаній навіть не проживатимуть в Україні. Першочергове для них – тільки фінансова сторона,людину з села, яка продала свою землю,вже в тому селі особливо нічого й не триматиме, а їхній дітей – і поготів. І головне:при бажанні та людина у власність своєї землі собі вже більше ніколине зможе купити…
Висновок. На моє глибоке переконання, земля сільськогосподарського призначення повинна бути у власності держави і надаватися в оренду тим, хто хоче і вміє на ній працювати. А тим, хто таки хоче продати свій земельний пай, требанадати таку можливість – через продаж у Державний земельний банк, за чітко визначеною нормативною грошовою оцінкою. А вже після цього держава змогла би надати викуплену в людини землю в оренду місцевим аграріям.
До слова, саме з моєї ініціативи сесія Володимир-Волинської районної ради першою в області прийняла звернення до центральних органів влади з вимогою не допустити продажу української землі. Це свідчить, що колеги-депутати добре розуміють усі ризики та загрози, з цим пов’язані. Адже це той загальнонаціональний ресурс, який не є невичерпним, втрата якого не може бути замінена чи компенсована нічим. От тільки чи почують нас столичні «властьімущі», переважна більшість із яких, я переконаний, навіть приблизного уявлення не має, як воно – працювати на землі? Хоча, думаю, якщо подібних чітких сигналів від місцевих рад і громад буде достатньо багато, з думкою народу його «слуги» змушені будуть рахуватися.
Зрештою, виставляти на вільний продаж цілому світу українську землю, за яку наші діди-прадіди, а тепер уже новітні герої на сході країни проливають кров, – неприпустимо і з моральної сторони. Адже це, мабуть, останній стратегічний ресурс, який у нас іще залишився. І як ми ним розпорядимось – таке буде й наше майбутнє та майбутнє наших дітей і внуків, усіх наступних поколінь українців.
Павло Карпюк, голова фракції ВО «Свобода» у Володимир-Волинській районній раді, керівник фермерського господарства

Розділ новин: 

Коментарі