«Пам’ять про Сергія має бути світлою і оптимістичною, бо такою людиною він був сам»

Так вважає дружина загиблого захисника Вітчизни Сергія Смірнова Ірина Василівна.

«Кажуть, що після втрати близької людини легше стає через рік…»
Давній китайський мислитель Конфуцій казав своїм учням: «Життя людини – це темна кімната, в яку ми входимо зі смолоскипами свого розуміння. Отож, ми бачимо лише те, що вихопить світло, а все решта – і найважливіше – сховане у темноті». Чомусь мені пригадалися саме ці слова, коли з люб’язної згоди Ірини Смірнової йшла до неї на зустріч. Здається, про цю жінку вже багато чого відомо. В Іловайському котлі загинув її чоловік Сергій Смірнов, і 9 місяців для дружини та доньок його не було ні серед живих, ні серед мертвих. Ірина Василівна шукала чоловіка. Коли ж нарешті знайшли місце його захоронення, довелося пройти через справжні моральні тортури, аби тести ДНК довели, що це дійсно Сергій.
Ірина Смірнова все ще мешкає в аварійному будинку, в якому половина вікон вже забиті дошками. У неї талановиті донечки, а вона сама – дивовижна майстриня-вишивальниця. І у пані Ірини дуже мужнє серце. Це не дивно, бо батько, який працював водієм, пройшов пекло Чорнобиля, був у числі тих, хто надавав допомогу місцевим жителям після страхітливого землетрусу у Вірменії. Отож з дитячих років Ірина з батькових розповідей збагнула, що таке людське горе.
У Володимирі-Волинському, куди переїхала родина, Ірина навчалася в міській школі №1, а після закінчення вступила до педучилища на відділ образотворчого мистецтва. Потім було навчання у Кременецькому педінституті. І, звичайно, була сім’я, коханий чоловік, любі донечки… І раптом все змінилося. Все перетворилося на щасливий незабутній сон, пробудження від якого виявилося чорнішим за ніч.
Останній дзвінок від Сергія пролунав 28 серпня 2014 року. Потім були довгі пошуки. Горе привело до Ірини багатьох друзів, серед яких з особливою теплотою називає імена волонтерів Нелі Князєвої, Алли Чонгар, юриста Ольги Таращук. Це завдяки їм вдалося відшукати і перепоховати прах Сергія Смірнова. Велику допомогу надали і донецькі жителі, які доглядали 8 могил українських воїнів.
-Кажуть, що після втрати близької людини легше стає через рік. Мені потрібно було два роки. Майже рік я його шукала, а потім під час перепоховання знову втратила, - каже Ірина Василівна.
І все ж ця мужня молода жінка зізнається, що втомилася від статусу дружини героя. Вона каже, що не завжди допомога і співчуття людей є бажаними для неї, оскільки часті співчуття тільки загострюють відчуття того непоправного, що сталося. Їй легше, коли вона подумки повертається у щасливе минуле, де чоловік знову живий, і не герой, а звичайна шляхетна людина.

«Він обожнював рибалку, любив збирати гриби»
У радянські часи про героїв говорили пафосно. Створювали в уяві людей майже ідеальних особистостей, і тільки час відкриває як і справжнє обличчя цих героїв, так і реальні обставини їхніх «подвигів». Сергій Смірнов до таких героїв не належить, бо хоч і обрав відважну професію військового, був звичайною людиною, простою, доброю, товариською.
Сергій Геннадійович народився 1975 року в Криму. Та згодом його родина переїхала до Володимира. Тут Сергій закінчив школу, потім навчався у школі прапорщиків на Хмельниччині.
-Він обожнював рибалку, любив збирати гриби, - пригадує Ірина Василівна. – Не лінувався встати рано-вранці і поспішав на річку або грибної пори до лісу. Друзів мав багато. Всі його щиро любили, глибоко поважали.
Сергій Смірнов служив у 51-й ОМБр. У березні 2014 року пішов в АТО. Як виявилося, він переніс травму голови, а тому мав повне право відмовитися від участі у воєнних діях, але твердо і непохитно сказав рідним:
-Там всі мої хлопці, і я повинен бути разом з ними! Вони чекають мене!
Він повернувся на рідну землю у серпні 2015 року, повернувся у домовині. І у житті Ірини утворилася порожнеча, яку неможливо заповнити нічим, бо неможливо змінити природу людини, закладену самим Творцем. А він створив перших людей чоловіком і дружиною, подружньою парою, і відсутність другої, коханої половини у нашому житті завжди перетворюватиметься на пустку, якими б іншими відносинами ми не намагалися це замінити.

«Того дня, коли дізналася, що Сергія немає, стала вишивати йому сорочку»
Та все ж життя триває. Ірина Василівна працює у школі №2 вчителем образотворчого мистецтва і надалі вишиває дивовижні сорочки та сукні, виготовляє чудові прикраси, які вже створили їй славу неперевершеної рукодільниці. Підростають донечки – Кристина та Аліна. У кожної свої захоплення, своє бачення майбутнього. Аліна захоплювалася танцями, але нині перевагу надає співу. А ще відвідує спортивну школу. Минулого року на обласних змаганнях з боксу зайняла перше місце, перемогу присвятила пам’яті тата. Ще дівчина дуже любить фотографувати. Після перелому руки відпочивала в Данії, привезла багато вражень.
Кристина успадкувала від мами любов до малювання, але її приваблюють портрети. Юнка власноруч створила чудовий портрет свого дідуся, який прикрашає вітальню. Доньки – мамині помічниці у створенні оздоблювального дизайну до суконь та жіночих костюмів, а також головні демонстратори одягу.
У вишиванні стрічками не лише захоплення Ірини Василівни, а й значна частина її душі.
-Того дня, коли дізналася, що Сергія немає, чомусь стала вишивати йому сорочку, яка так і залишилась незакінченою. Чому взялася за вишивання саме в той важкий момент, і сама пояснити не можу, - зізнається жінка.
І ось тут насмілююся запитати:
-А Ви твердо впевнені в тому, що перепоховали саме чоловіка, а не іншу людину?
-Сумніви мене не покидають і нині, - щиро каже Ірина Смірнова. – Десь у глибині душі все ще вірю, що Сергій живий, що, можливо, він у полоні і ще пришле звістку. Якщо ж замість нього перепоховала іншу людину, то нічого поганого в цьому не бачу. Чужих загиблих не буває. Ось тільки люди чомусь збайдужіли до цієї війни. Щодня гинуть наші солдати, мирні люди, а у нас захопилися святами. Я нічого не маю проти, але вважаю, що все потрібно робити скромніше, аби не вражати душі тих, кому зараз боляче.
Прощаючись із гостинною господинею квартири Смірнових, знову думкою повертаюся до повчання Конфуція і запитую саму себе: що я збагнула смолоскипом свого розуміння із життя Ірини Василівни? Чи вдалося мені помітити те найголовніше, що дає сили цій жінці боротися з горем і вистояти перед труднощами, не зламатися, не втратити віри в життя і в людей? Підказку несподівано дала Ірина Василівна:
-Не можна весь час жити лише своїм горем. Не можна згадувати загиблих лише як загиблих, як героїв. Вони гідно прожили життя і саме живими повинні залишитися для нас назавжди. Я хочу, щоб пам’ять про Сергія була світлою і оптимістичною, яким був і він сам. Він любив життя і віддав його за те, щоб щасливо жили інші.
Що можна сказати після таких слів? Лише вклонитися жінці, яка так високо розуміє подвиг і смерть свого коханого чоловіка. І ще я збагнула, що справжнє кохання вічно живе, і ті, кого ми любимо, не вмирають. Вони просто поряд не живуть.
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі