Добрий господар, власник елітного кафе «Імпреза» та майстер від Бога творить справжні дива і свої зусилля спрямовує не тільки на сімейний бізнес, а й займається громадською роботою, благодійністю, цінує прекрасне і любить спорт.
Хто бував у кафе «Імпреза», що на вул. Драгоманова у Володимирі, той, без сумніву, залишив добрі враження про рівень сервісу, привітність персоналу, смачну кухню, затишний інтер’єр та можливість пограти у більярд. Але є у цьому закладі і дещо особливе – таке, чого не побачиш більше ніде у місті. На літньому майданчику, гармонійно прикрашеному живими квітами, розташувався декоративний ставок із кольоровими рибками. Як виявилося, створив цю небачену красу власними руками сам господар кафе Олег Кабанов. Чоловік виявився абсолютно відкритим до спілкуванням та із задоволенням розповів про своє захоплення.
Ставок та його мешканці
- Років 25 тому у Німеччині випадково побачив на обійсті одного заможного бюргера декоративний ставок з кольоровими рибками, - повідомив Олег Анатолійович. - Я був у захваті, захотілося щось подібне зробити й у себе вдома. Але перша спроба була невдалою. Ані спеціальної плівки для ставка, ані рибок не знайшов. Тому встелив викопане заглиблення під ставок звичайним целофаном, набрав води і запустив карасів. За деякий час целофан пошкодився та витекла вся вода. І тільки з часом у Польщі придбав спеціальну плівку для басейну і таки купив штук 20-30 мальків омріяних рибок. Віз їх у поліетиленовому кульку з водою, заправленою киснем із балона. Вже маючи все необхідне, влаштував ставок за усіма правилами. Щоб збалансувати у ньому середовище, поставив насоси, які ганяють воду по колу, щоб не замерзала взимку, також фільтри та різне приладдя, аби збагачувати воду киснем – це обов’язкова умова успішного утримування будь-яких риб.
В оновленому ставку кольорові рибки чудово прижилися. Поступово докуповував інші види. Мешканці декоративної водойми стали розмножуватися. Зараз в обох ставках налічується до ста особин. Це японські кої, линки, шубінки, орфи, що плавають зграйками, та кометки. Але не всі вони дають потомство, деякі просто з’їдають свою ікру.
- Я не ставив собі за мету розведення рибок, в іншому випадку влаштував би для них маточники. Але вистачає і тих, що є.
Рибки милують око всіх, хто за ними спостерігає. Вони досить великі, і, граційно рухаючись, виблискують різними яскравими кольорами. А доповнюють видовище білі та великі червоні тропічні лілії й інші водорості, якими оздоблені ставки.
- У домашньому ставочку я ще зробив підсвітку у воді. До кришки літрової банки прикріпив “галогенки” на 12v 50вт і протягнув провід до трансформатора. Ввечері підсвітка дає просто приголомшливий ефект.
А ще пан Олег розповідає, що особливо цікаво спостерігати за рибками весною у період нересту:
- Протягом тижня ставок ніби перевертається. А потім, добряче втомившись, 2-3 дні рибки виглядають як напівживі, не їдять. І після цього затишшя знову повертаються до нормального ритму життя.
Господар каже, що годує рибок спеціальним збалансованим кормом, який закуповує через Інтернет.
- Кормлю їх зранку. Вони мене добре знають і одразу збираються гуртом. Але варто підійти комусь чужому, - ховаються. Хоча й бувають різновиди коїв, яких можна годувати з рук.
У розмові з Олегом Анатолійовичем стає зрозуміло, що хобі цієї унікальної людини не обмежується тільки рибками. Своїми талантами, уміннями і результатами невтомної праці цей чоловік просто вражає. Тож давайте познайомимося з ним ближче.
«Проривався сам – мені було цікаво»
Олег Кабанов – наш земляк, народився у 1967 році у Володимирі. Його тато, Анатолій Юрійович, працював бригадиром колгоспу в Суходолах, а мама, Марія Андріївна, трудилася акушеркою в пологовому будинку. Від народження активний і допитливий хлопчина з дитинства захопився технікою. Каже, успадкував свої здібності від дідуся Андрія – маминого батька, який свого часу був і будівельником, і столяром, і пічником та ще й різьбярем по дереву. А дядько, Євген Коренівський, теж майстер на всі руки, став для племінника «батьком з технічних питань» і головним консультантом.
З дитинства улюбленими іграшками маленького Олега були електричні пускачі та викрутки – він розбирав їх на дрібні деталі, а потім збирав. Пам’ятає, як дядько Євген брав його до себе на роботу - у КВП (відділ контрольно-вимірювальних приладів) цукрового заводу. Як же там було цікаво: свердла, інструменти, різноманітні прилади, станочки! І як він мріяв працювати саме там…
Навчаючись у 7 класі, Олег записався у радіогурток, що діяв на станції юних техніків. Хлопець сам пробивав собі дорогу у житті, йдучи до того, що його цікавило найбільше.
- Ось з цього і розпочалася моя «технічна» діяльність, - ділиться чоловік. – Я із великим захопленням слухав розповіді керівника гуртка про бочечки (конденсатори), транзистори, діоди… Дуже скоро навчився паяти електричні схеми, їздив на змагання до Луцька. А за пів року від початку занять сам зробив маленьку світломузику. Батьки були у захваті!
На початку 8 класу Олег змайстрував електронну іграшку і подарував її рідній школі №1.
- На корпус радіоприймача я наклеїв іграшку, поверх неї прикріпив лампочку, а поряд розмістив два металеві кільця і металеву указку з ручкою. Суть полягала в тому, що треба було провести указку через кільця, і, не зачепивши їх, торкнутися до іграшки. Тоді загорялася лампочка. Але варто було зачепити кільця – виникала сирена. На винаході, що зберігався у фізичному кабінеті, була етикетка з написом «КК1», тобто «Конструктор Кабанов, модель №1».
Обдарований хлопець розвивався семимильними кроками. І вже до кінця 8 класу спаяв потужну світломузику на 4 канали та чотириканальні “бєгущіє огні” на шести мікросхемах серії 155, з керуванням лампочками, розміщеними на панелі. На той час це було надзвичайно круто, бо нічого подібного у продажу не було.
Після 8 класу Олег став студентом електромеханічного факультету Володимир-Волинського технікуму гідромеліорації і механізації сільського господарства. Ось тоді його крута світломузика стала у нагоді.
- У залі технікуму щойно завершили ремонт, але існувала проблема – відсутність апаратури. Висіли лише різнокольорові прожектори. Ось тоді я й почав підключати свою світломузику на дискотеках. Також використовував власні магнітофони із записами хітової музики. До нас приходили дівчата з педучилища, було весело.
На той час записати хороші модні закордоні пісні було проблематично, адже в радянському ефірі вони практично не транслювалися. Але винахідливий хлопець придумав, як добитися бажаного:
- Я зв’язався із маминим братом, який жив у Польщі. Дядько у конверті разом з листом та електросхемою вислав мені мікросхему декодера UL 1621 – досі пам’ятаю назву. Тоді свій тюнер «Радіотехніка», з якого можна було записувати пісні, я перелаштував на європейську частоту і поставив стереодекодер. Батько з мене сміявся: «Краще б пішов до дівчат, а то ходиш по хаті і хвилю шукаєш…» Зате у мене з’являлися нові свіжі хіти. Хлопці та дівчата з міста хотіли зі мною познайомитися, аби і собі зробити класні записи.
А ще юний конструктор своїм черговим винаходом примусив батьківський автомобіль – звичайні «Жигулі» - ВАЗ 2102 - стати предметом захоплення багатьох містян:
- Я поставив на нього “волговські” сигнали (два тони – фа, ля), спаяв схемку на основі мультивібратора з регулюванням частоти. І вийшло перше в місті авто з музичним сигналом (фа-ля-фа-ля). Це було дивиною, тож всі звертали на нього увагу.
А далі - строкова служба в армії. Олег потрапив у Дубляни, у взвод ВАІ (військова автоінспекція). У перші дні новобранець відремонтував компресор у частині, його призначили відповідальним за електрику в гаражі, виділили «каптьорку». Під час служби ставив на машини мигалки та сирени.
Після демобілізації постало питання влаштування на роботу. Із КВП, де так хотів працювати, не склалося через відсутність вакансій. Тоді сусід, що був головним механіком на Нововолинському м’ясокомбінаті, запропонував Олегові роботу слюсаря у цеху електроніки та механізації – і він погодився. Правда, з надією, що згодом його переведуть у КВП…
Доленосна зустріч і нова віха життя
У цей період в Олеговому житті відбулися кардинальні зміни. Якось одного дня він їхав за кермом автомобіля разом із приятелем. На перехресті біля універмагу раптом побачив дуже гарну дівчину, що переходила дорогу. Зачарований хлопець жартома зробив вигляд, що хоче на неї наїхати. «Та це ж Лариса. Ми з нею проживали по сусідству у Війниці (село в Локачинському районі, - авт.)! – повідомив друг. Ось так вони і познайомилися, щоб завжди бути разом.
У 1990-му закохані одружилися. А новий статус сімейного чоловіка диктував нові обов’язки. Олег взяв у місті земельну ділянку під забудову. Але перш ніж приступити до будівництва, став готувати потрібний інструментарій:
- На ринку в Нововолинську придбав стругальний вал і зварив деревообробний станок, зробив зварювальний апарат і маленьку циркулярку. Тоді вже можна було приступати до опалубки.
Будівництво вимагало коштів, тож Олегові у вільний від роботи час доводилося підробляти: виконував зварювальні роботи, ремонтував і фарбував автомобілі… Крім цього, він ще й заочно навчався у Луцькому політехнічному інституті.
- Одного дня до тата зайшов директор військового радгоспу Микола Супрунович. У цей час я в гаражі розбирав «жигуля», який належав одному знайомому, щоб зробити капремонт двигуна. Гість, дізнавшись, що я сам виконую таку роботу, запросив мене до себе механіком. Звісно ж, погодився.
Згодом своїми руками і за власним проєктом звів триповерхове сімейне гніздечко. А з часом почав будувати кафе. Коробку будівлі поставили наймані працівники, а все решту – електропроводку, монтаж вікон, дверей та всього устаткування, всі внутрішні і зовнішні оздоблювальні роботи, кований паркан, альпійську гірку, той самий ставочок для рибок з дубовим колесом на підшипниках та інші роботи з благоустрою Олег Анатолійович поступово, крок за кроком, робив сам. Звісно, допомагала йому вся дружна сім’я.
Немає одиниць виміру того обсягу праці та сил, які вклав чоловік у своє дітище! Проте результат вартий справжнього захоплення! 10 років тому кафе «Імпреза» відкрило двері для відвідувачів. Спочатку гостей приймали тільки на 1-му поверсі, згодом зробили затишний зал на другому, а потім у підвальному приміщенні встановили більярд. Усі бізнесові питання зі знанням справи взяла на себе дружина Лариса Петрівна – товарознавець за фахом. Вона ж опікується квітами. А технічний бік справи, включно з усіма ремонтами, щоденним доглядом та прибиранням території, звалив на свої плечі Олег Анатолійович. Недаремно на ювілей закладу працівники подарували йому футболку з написом «Майстер на всі руки».
Аби все було ідеально…
Господар зізнається, що в процесі функціонування закладу доводилося долати багато проблем і застосовувати неабияку винахідливість, аби добитися ідеальних результатів.
- Спочатку виникла проблема з витяжкою. На кухні поставив 3 газові плитки і звичайні домашні очисники повітря. За 2-3 місяці фільтри витяжок забилися жиром. Їх виварювали, міняли… Аж поїхав з планом кухні до Польщі та дізнався, що там на одному заводі роблять професійні витяжки, на іншому – труби до них. У Познані поділився своїми проблемами з проєктантом. До цієї зустрічі ніби добре підготувався: провів розрахунок повітрообміну в кубометрах, на польському сайті знайшов таблиці. Поляк сказав, що ще потрібні виміри у паскалях. Ось тоді я зрозумів, що ще далекий від сучасних технологій. Проте необхідний розрахунок провів. На заводі мені зробили заготовки, які б влізли в легковик. А вже вдома все зварював, скручував, словом, - монтував сам. Зібрав витяжку, що складається з двох фільтрів. Перший – жировловлювач, що знімається і миється у професійній машині для миття посуду. Другий, розташований на вулиці - відцентровується спеціальними лопатями, що знаходяться на валу електродвигуна, а осад збирається в ящику. Це нова німецька технологія. Вже не один підприємець цікавився моєю витяжкою. А коли я її сфотографував і показав полякам на фірмі, мені сказали: «Кидай усе - і до нас, будемо заробляти гроші». Я відмовився, адже треба обслуговувати кафе.
Для бездоганної роботи каналізації у кафе господар створив і встановив на стоки автоматику з сигналізацією на 24В та жировідловлювачі. Тепер не страшні жодні катаклізми.
Також пан Олег розповів, що коли в «Імпрезі» з’явився ставок, не забарилася проблема з голубами. У спекотну погоду зграї пташок із центру прилітали сюди попити водички і залишали за собою плями посліду по всьому подвір’ї. Чого тільки не робив господар: ставив пугала та відлякуючі пристрої, натягував волосінь – все марно. Але знайшлося вирішення й цього питання. Лариса Петрівна їздила в тур по Австрії. Екскурсовод розповів, що австрійці захищаються від голубиного бруду, розміщаючи на балконах шипи. Вона зробила фото винаходу.
- На знімку було погано видно, але суть я зрозумів. Замовив нержавійку і приступив до роботи. Як тільки розставив шипи, - голуби зникли. Але появився хижак – кіт, який нахабно намагався ловити рибу. Одна рибка загинула. На її животі я побачив порізи від кігтів. І тоді вдосконалив шипи, поставивши на них шматочки сітки. Так і цю проблему було подолано.
«Іду поруч із технікою»
Своїм улюбленим місцем Олег Анатолійович називає гараж - царство якісних інструментів - і куплених, і зроблених господарем власноруч. Там панує чистота, як в операційній, і порядок, як в аптеці – кожна викрутка чи свердло має своє місце зі стікером, де вказаний розмір інструмента.
- Я йду поруч із технікою. І якщо хтось звертається до мене за консультацією, завжди підкажу. Але «шабашками» не займаюся.
Не так давно «арсенал» пана Олега поповнився ще одним екстрасучасним інструментом:
- Коли клав плитку у підвалі, в Польщі побачив прилад 3D – лазер фірми BOSCH. Одразу ж його придбав та оцінив переваги: з ним значно зручніше класти плитку, і не тільки. А результат виходить значно якіснішим.
Нещодавно на весіллі молодшого сина Олег Анатолійович здивував гостей новим декором для фуршетного столу. Він сам вигадав і виготовив скляні куби з підсвітками, на які виставлялися закуски. Виглядало дуже ефектно.
Про технічні досягнення цього чоловіка можна розповідати і розповідати. Але водночас він залишається людиною скромною і не терпить «понтів». Будучи успішним підприємцем, пан Олег щодня ходить у спецодязі. Можливо, комусь це невтямки, а він пригадує:
- Років 20 тому я був у Німеччині і бачив, як хазяїн у простій робі, приїхавши додому на крутому “Мерседесі”, приступив до ремонту комбайна. Це для мене було взірцем ставлення людини до життя. Загалом в Європі ніхто не цурається спецодягу в робочий час.
Але не лише техніка до душі герою нашої публікації. Також у світі його захоплень хокей та лижі. Щотижня по п’ятницях з осені по весну він із друзями-хокеїстами їздить тренуватися на критий каток у Луцьк. Там же проводяться обласні чемпіонати з хокею, в якому володимирська команда бере активну участь. А взимку пан Олег не відмовляє собі у задоволенні з’їздити разом з сім’єю і внуками у засніжені гори Буковеля, щоб досхочу покататися на лижах.
Для рідного міста і країни
Пан Олег дбає не лише про добробут власної сім’ї, а й займається громадською діяльністю та благодійністю. Так, він від себе особисто та від родини неодноразово надавав продукти, кошти та багато необхідного на потреби наших захисників на Сході – про це не раз писали у газетах. Небайдужий йому і рідний Володимир.
Проживають Кабанови на узбережжі Луги.
- Встаю я рано, роблю зарядку і йду на річку. Плаваю з ранньої весни і до пізньої осені. Декілька років тому річка обміліла. тоді взяв дозвіл у міськраді на очищення русла і облаштування берега. Допомагали й сусіди – хто грошима, хто працею. Ми відремонтували сходинки, залили доріжку до самої річки, встановили лавочки, зробили пірс, з якого хлопці стрибають у воду, також привели до ладу місточок гідрометцентру.
На знак вдячності за волонтерство місцеві синоптики передали Олегу Анатолійовичу грамоту-подяку з Луцька. А ще зробили сюрприз - подарували витяг з реєстру про стан погоди у день, коли він народився…
А цього літа пан Олег побував на відпочинку в Туреччині. Там у готелі на березі моря йому дуже сподобалися кольорові фонтани.
- Я спеціально пірнав, аби роздивитися схему підключення насосів, і тепер знаю, як це зробити. Планую поговорити з нашими депутатами та допомогти влаштувати подібне у нашому місті.
У колі дружної сім’ї
У лютому наступному року Кабанови відзначатимуть 30-річний ювілей подружнього життя. Подружжя виростило двох чудових синів. Діти вже дорослі і мають свої сім’ї. Обоє синів - старший Дмитро та молодший Василь - закінчили Хмельницьку прикордонну академію, Дмитро – з червоним дипломом. Василь служить у Чорноморську Одеської області. А Дмитро, віддавши роботі за фахом 8 років, вирішив піти з посади та відкрив власний бізнес. На сьогоднішній день професійно займається облаштуванням автомузики.
На жаль, обох батьків пана Олега уже немає. Анатолія Юрійовича не стало невдовзі після народження меншого внука у 1995-му. До речі, саме дідусь попросив назвати новонародженого Василем на честь великого зимового свята. А минулого року родина провела в останній путь і Марію Андріївну…
Але життя триває. Подружжя Кабанових тішиться двома внуками – дітьми Дмитра. П’ятирічний Артемко вже дивує рідних своїми здібностями. Хлопчик вивчає англійську, відвідує гурток ментальної математики, ганяє у футбол, а минулої зими у Буковелі вперше став на лижі.
А меншому внуку, Іллюші, лише два рочки. А щоб дізнатися про його таланти, треба ще трішечки почекати…
Міла Сергєєва, м. Володимир-Волинський
Коментарі