«Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох», - писала видатна поетка Ліна Костенко. Цими словами можна сказати про талановитого поета Альберта Новікова, який колись жив у місті Володимирі, і хоча, був російськомовним, але любив Україну і наше місто Володимир, у якому зростав.
Біографічні відомості про Альберта дуже скупі. Нам розповів про поета його колега Володимир Тулупов.
Альберт Новіков народився у Німеччині у родині військового. Дитячі і юнацькі роки цього чоловіка минули у Володимирі-Волинському. Він навчався у середній школі № 6, виявив неабиякі здібності до математики. Згодом став студентом Львівського політехнічного інституту, писав вірші. Приїхавши до Володимира на канікули вже першокурсником, довірився своїй шкільній вчительці й прочитав їй кілька своїх віршів. Окрім ліричних поезій, серед них були вірші, у яких хлопець гостро критикував радянську тоталітарну систему («И в термоядерной гиене сгорит Багряная Жена, и враг людей и всей Вселенной, с багряным ликом Сатана»).
Вчителька донесла про ці вірші та їх автора до КДБ. Так для Альберта розпочалася його власна Голгофа, котра тривала сім років у таборах для політичних в'язнів. Цей час був важким для поета не лише фізично, але й морально – часто політичні в'язні сиділи разом з кримінальними злочинцями. Але саме в ув'язненні Альберт Афанасійович ґрунтовно збагатив свої знання – він багато читав. Вивчав твори закордонний і вітчизняних філософів, яких цитував у розмовах з однодумцями. Там же спілкувався з технічною інтелігенцією – вишівськими професорами, яких спіткала така ж арештантська доля.
Після звільнення Альберт працював вантажником на меблевій фабриці. Новіков спілкувався з відомими дисидентами Борисом Сосновським і Валентином Соколовим.
Як не намагалася тоталітарна система, однак не змогла духовно зламати цього сміливого і принципового чоловіка. Після ув'язнення Альберт не хотів публікуватися, ані в місцевій, ані в республіканській пресі. Та й душу свою відкривав не всім, бо один раз його уже зрадили. Як тут не згадати слова Ліни Костенко «В людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш, то уже назавжди».
Альберта Афанасійовича пам'ятають як різнобічного інтелектуала – він досконало знав поезію Анни Ахматової й Марини Цвєтаєвої, був майстерним шахістом, людиною віручою, але прихильником не конкретної церкви, а радше прихильником ідей Миколи Бердяєва і Льва Толстого.
Життя творчих людей часто складається трагічно, доля ніби випробовує їх на міцність. Не оминула ця чаша і Новікова. Йому довелося жити впроголодь, у неопалювальній квартирі. Лише небайдужість Петра Саганюка допомогла у цій скрутній ситуації.
Альберт Новіков помер 12 січня 2003 року. Завдяки піклуванню Володимира Тулупова і Надії Замриги-Лизун і благодійників побачила світ його невелика збірочка поезій «И тоска моя, и печаль».
Професійна, високодуховна поезія Новікова, без перебільшення ще озиватиметься у душах людей, які розуміють силу віршованого слова. У його поезіях і кохання до жінки, і міркування над злободенними проблемами 21 століття – бездуховністю, культом споживацтва, жорстокістю і байдужістю.
Пропонуємо один з віршів Альберта Новікова, хоча він написаний російською мовою, але має могутній зміст.
Может быть последнняя весна
Медленно, так медленно проходит?
Может быть нежданная княжна
Явится сквозь муки и сквозь годы?
Может быть, где нет уже надежды –
В темноте и ужасе тоски –
Прикоснешься ты к моей одежде
Нежностью и теплотой руки?
Может быть, когда уже не веришь
И на упованья ставишь крест;
Распахнешь ты радостная двери
И воскликнешь мне:
«Христос воскрес!» ( Альберт Новіков)
Богдан Янович, науковий співробітник Володимирського історичного музею імені Омеляна Дверницького.
Коментарі