Відомий винахідник Томас Едісон свого часу сказав такі слова: «Про людину слід судити не по тому, що про неї говорять інші люди, а за справами, які вона зробила.»
Серед жителів Володимира було чимало творчих талановитих людей, які вже відійшли у Вічність, але продовжують жити у спогадах людей. Серед них – самобутня художниця і поетеса Марія Лучинець.
Марія Степанівна народилася у 1936 році в селі Модринець Грубешівського повіту Люблінського воєводства.(тепер – це територія Польщі, а колись були етнічні українські землі, які у результаті домовленості тоталітарних політиків були передані до Польщі, а українці, які їх населяли – примусово переселені до Радянського Союзу).
Здавна у Модринці проживали переважно православні українці, але були й українці греко-католики, поляки – католики та трохи євреїв. Це село досліджував український етнограф Павло Чубинський.
Батьки пані Марії були селянами-трудівниками, тож уміли та любили працювати. Маленька Марійка, ще на Батьківщині – Холмщині виявила хист до малювання – її мама пригадувала, що дівчинка малювала вуглиною по дереву осиці – то був її перший художній досвід.
Вже після примусового переселення до Володимира родина Лучинців проживала у скромній хатині, батько працював на швейній фабриці, оскільки вмів добре шити, тож трудився там понад 30 років.
Шкільні роки маленької Марійки минали у міській школі № 1. З того часу запам'яталося багато мудрих вчителів-наставників, зокрема Анастасія Пальцун, Ніна Шевченко, Марфа Детюк, Марія Старченко, Ніна Юрченко, Галина Ковальська.
Проте, особливо запам'яталася вчителька Фаїна Григорівна Гудзенко, яка навчала української мови, змістовно розповідала учням про життя і творчість Лесі Українки. Своїй улюбленій вчительці жінка присвятила віршовані рядки:
Давно дорослими ми стали,
Життя у вирій хвиль пливе.
А те, чого ти нас навчила,
В серцях і пам'яті живе.
Та сама школа при дорозі,
Все пам'ятає – та мовчить.
Здається, що вона в тривозі,
Що ніби зупинилась мить.
І ти зайдеш у клас мрійливо,
Щоб словом нам допомогти.
Знов молоді ми всі, щасливі.
Про Лесю нам розкажеш ти.
«Ні, я жива, Я вічно буду жити!»-
Чарівний голос доліта.
Ну як тебе нам не любити?!
А за літами йдуть літа.
Деякі з віршів цієї творчої людини присвячені темі кохання, була у її житті справжня юнацька любов, щира і віддана, але їм не судилося бути разом. Чоловік став відомим київським професором.
Не вертай до першого кохання,
Не вертай, як хочеш зберегти
Спогади його, а не чекання
Можуть з років тих до нас прийти
Не вертай, горою роки стали,
Здалеку його ти споглядай.
І не зводь його із п'єдесталу,
До землі спускатися не дай!
Марія Лучинець мала щиру світлу душу і це відчувається у її віршах:
Подаруй мені хвилини,
Що ніколи не забути,
Поведи мене в долини,
Де стежки із мяти-рути,
Де вода джерельна чиста,
Де лиш щастям сяють очі,
З краплин плетуть намисто
Світлячки в травневі ночі…
Варті уваги й картини Марії Лучинець. Здебільшого – це пейзажі. На них можна побачити й конвалії, яких так і хочеться доторкнутися руками, і білокорі берізки та проліски, які своїм цвітом нагадують, що після зими обов'язково приходить весна, і птахи, і море, і квіти. Пейзажі Марії Лучинець є в Україні, а також у Єгипті, Хабаровську, Аргентині.
Уже минуло кілька років як художниця відійшла у Вічність, але спогади про маму береже її донька Ліля, яка й розповіла мені про ці зворушливі історії.
Пані Ліля пригадує як відпочивали з мамою на Озері Лісному, як найдорожча ненька творила картини та вірші. Кожна картина чи аркуш з віршами матусі для неї – найдорожчі реліквії, які нагадують їй про маму – Марію Степанівну.
Творчість, добрі справи, людяність – це єдине, що може залишити людина після себе, бо усі ми гості на цій Землі. Тож поспішаймо робити добро.
Картини та вірші Марії Лучинець нагадують нам, що жила колись у Володимирі людина, яка мала світлу душу і добре серце.
Богдан Янович
Коментарі