Наче крилаті ангели, жінки нашого Володимира, об’єднавши зусилля, допомагають військовим перемогти ворога… Хто чим може і як може.
Про українську матір складено безліч пісень та легенд. Її порівнюють із плакучою вербою і зажуреною тополею, називають сивою ластівкою і безстрашною орлицею, берегинею родинного вогнища і найдобрішим ангелом, який накриває своїх діток крилами любові й турботи. Напевно, у жодного народу так не возвеличується материнська любов, як у нас в Україні. І сьогодні, коли війна спалахнула на нашій миролюбній землі, жінки: матері, дружини, сестри, доньки – усе роблять для того, аби допомогти рідній армії-захисниці. Те, що вони вже зробили і продовжують робити, перерахувати важко. І, мабуть, не слід повторювати, бо сказано багато. Та сьогодні наша розмова про те, якими дорогими для наших жінок стали не тільки свої сини, а й сини всіх матерів України.
- Моє життя стало чеканням, - каже очільниця ГО «Крила матері» Діана Шевчук. – Я чекала свого сина, тепер чекаю і його, і всіх синів України, які захищають рідну країну. Вони всі для мене не чужі. Вони – мої, рідні. Є час, коли ми виховуємо дітей. Але настає година, коли діти виховують нас. Якщо сини воюють, матері не тільки за них моляться, а й повинні допомагати. Нині багато байдужих людей, чиї діти не воюють. Бог їм суддя, але якби не мій дорогий син, можливо, я була б така сама. А нині ми працюємо заради людей, яких не знаємо, із якими не знайомі і, напевно, ніколи не познайомимося, але це – наші люди, громадяни нашої держави. Ми не знали, чиї поранені сини лежали у шпиталях, але ми відправляли туди все необхідне: ліки, продукти, одяг. Я звертаюся до тих матерів, які втратили дітей. Попри великий душевний біль, приєднуйтесь до нас, врятуйте життя чужих дітей.
Вони не знають втоми, ці материнські руки. Після основної роботи замість дозвілля ці жінки активно працюють заради того, щоб крилами своїми обійняти українських дітей. Людмила Волошинська – фельдшер пункту невідкладної медичної допомоги. Після чергування одразу мчить у Центр культурних послуг (колишній РБК). Привела із собою чоловіка Володимира і сина Ігоря.
-Піднімала всіх знайомих, кого тільки могла, закликала допомогти армії, переселенцям, людям, які втратили домівку, - розповідає Людмила Юріївна. – До нас зверталося безліч людей, і не тільки військові, а й тероборона. Потребували шкарпеток, одягу, рушників, ліків. Зверталися люди, які приїжджали з-за кордону. Нам дуже допоміг банер Андрія Гнатюка. Список потреб ми вивішували на дверях. Долучилися офіційні організації. Нині мусимо визнати, що інтерес до волонтерства зменшився. Ажіотаж дещо пригаснув. Слід сказати, що нам незмінно допомагають мами та дружини військових. А ще - наші активні «мурашки».
Знайомтеся: майбутня еліта нації
Вони сиділи за столом у холі Центру культури, про щось жваво розмовляли. Поряд юний брюнет активно «драяв» посуд. Це саме їх, зовсім юних, жінки назвали своїми невтомними «мурашками». І справді, переді мною – наше гідне майбутнє, еліта української нації. Коротка, але змістовна розмова розвіяла скептицизм стосовно того, що сучасна молодь затепличена і не вірить у майбутнє. «Муращки» – це молоді люди, які навчаються у Володимир-Волинському ВПУ, агротехнічному коледжі, а також у ДНЗ «Нововолинський ЦПТО». Усі вони об’єдналися задля того, щоб допомогти старшим. Основна робота – розвантаження автомобілів. Умовним лідером «мурашок» став Ігор Волошинський. Він першим почав розмову:
-Кожен прийшов сюди за власним покликом серця. У кожного – своя мотивація. Хтось хоче відволіктися від тривожних думок, комусь хочеться бути поруч з іншими. Наша група змінюється. Були такі, що вже відійшли, зайнялися іншими справами, дехто переїхав. Це в основному переселенці. Декотрі вже повернулися додому. Окрім основної роботи, завантаження та розвантаження, ми зустрічаємо переселенців, надаємо консультації, психологічну підтримку, зокрема відвідуємо наш театр «Різнобарв’я».
Серед «мурашок» є діти військових. Це Тетяна Леонова та Борис Зінич, син нешодавно загиблого героя Володимира Зінича.
Звичайно, виникає запитання: «А як же навчання? Хоч воно нині й дистанційне, та все ж знання засвоювати потрібно». І ось тут стало зрозуміло, що переді мною – інша молодь, люди майбутнього, незакомплексовані, відверті, щирі, уміють висловити і відстояти власну думку.
-Дистанційне навчання – не шлях до знань, - вважає більшість «мурашок».
І тут же легкій критиці піддають педагогів, які не віддаються так праці з учнями та студентами, як у класі чи аудиторії.
-Ми вчимо забагато зайвого, те, про що забудемо, тому що кожен обере собі професію, яка вимагатиме конкретних знань. Про це вже слід думати сьогодні, поки ми сидимо за партами, а не забивати нам голови тим, що нам зовсім не цікаве.
Ось тобі і молодь! Ось тобі й майбутнє! Та вони його вже творять сьогодні, поки батьки та брати захищають це майбутнє. А далі вони будуть воювати на мирному фронті за глибоку і змістовну освіту, за національну культуру, за високооплачувану працю.
Уже сьогодні слід думати про майбутні покоління, і це також під силу жінкам-матерям
-А таки це майбутня еліта нації. Це вже не та молодь, якою були ми, - долучається до розмови педагог Оксана Кротач. – Те, що з нами «мурашки», є свідченням, що ми готуємо нашу еліту, яка будуватиме нову Україну, де вже не буде зазомбованих людей, де кожен матиме право на свою думку, на творчість. І це чудово, бо саме виростити мудре нове покоління – моральне і духовне завдання жінки-матері.
Оксана Святославівна працює з переселенцями. Різні людські долі постають перед її очима. Вона добре розуміє, як важливо для людини, що залишила власну домівку, знайти помешкання, як важливо знову повернути у душу спокій.
-Люди, які виїхали зі своїх населених пунктів, зробили добру справу, – вважає Оксана Кротач. – Вони дали змогу нашій армії воювати за ці місця без побоювань нанести шкоду місцевим жителям. Відрадно, що тут вони відчули щирість і тепло наших душ. Ми їх забезпечуємо всім необхідним: подушками, одягом, предметами гігієни, рушниками. У нашому ЦПО пошили спеціальні медичні сумки. Допомогли наші підприємці. Сергій Сьомак забезпечив постіллю. Тетяна Ясинська шила подушечки, Василь Кабанов постачав постіль і рушники. Значну допомогу надала міська влада, а також місцеві жителі. Доброта людей просто вражає. Буває так, що приносять зовсім нові речі, які купують за власні кошти. Повністю забезпечені маленькі дітки. Про візки подбали в «Союзі українок», Роман Гук також постачав візки та ванночки. Сусіди-поляки привозили ліжечка.
А медики Володимир-Волинського ТМО після роботи постійно чергують у Центрі культури. Це Сергій Комарук, Валентин Домашич, Олександр Хмель, Жанна Шевчук.
Поки триває розмова, жінки працюють, плетуть сітки, роблять “кікімори”, щось планують на завтрашній день. І всі чекають… І не тільки своїх близьких, своїх дітей, а всіх, хто сьогодні на передовій захищає Україну. І разом із «Слава Україні!» хочеться сказати: «Слава Матері, Дружині, Сестрі!»
Антоніна Булавіна, м. Володимир
Коментарі