Своїми спогадами про трагедію, яка 26 квітня 1986 року сколихнула увесь світ, ділиться володимирчанка, колишня очільниця районної спілки «Чорнобиль» Олена Кудрявцева.
Кажуть, що час змушує нас призабути біду, змиритися з тим, що сталося, а одне лихо перекриває інше. Війна на сході України нині – найбільша біда нашого народу, та все ж, коли наближається 26 квітня, ми згадуємо ту жахливу аварію на Чорнобильській АЕС, яка змусила здригнутися нашу планету. Такої масштабної техногенної катастрофи історія людства не пам’ятала. І відлуння цієї біди ми відчуваємо ще нині: хворобами, змінами клімату, неврожаями тощо. А як почуваються люди, які жили на берегах мальовничої Прип’яті і змушені були не тільки пережити трагедію, а й залишити свої затишні оселі назавжди?
Олена Олексіївна Кудрявцева, яка нині є мешканкою Володимира-Волинського, народилася 1960 року в Нововолинську. У шахтарському місті закінчила початкові класи і разом з мамою та старшою сестрою переїхала до міста Прип’ять, де розпочалося будівництво Чорнобильської атомної електростанції. «Здрастуй, Прип’ять, в майбутньому!» - такі лозунги можна було бачити тоді в радянських газетах. І ніхто не міг передбачити, яким жахливим виявиться це майбутнє.
Мама Олени, Надія Павлівна, працювала в їдальні, була заслуженим донором СРСР. Пізніше жінка згадувала, що, на думку лікарів, саме донорство, а точніше, здатність спинного мозку швидко відновлювати кров, продовжила їй життя на багато років. Донька Олена в Прип’яті закінчила школу, навчалася в електромонтажному училищі, та працювати довелося вихователем у дитячому садочку. Згодом познайомилася з чоловіком Раїзом Хамзайовичем, народила двох синів – Вадима і Юрія. Чоловік працював на станції оператором, напередодні аварії повернувся зі зміни.
- Я пам’ятаю ту спекотну весняну ніч, - пригадує Олена Олексіївна. – Вікна у квартирі були відчинені, і з нашого 6-го поверху було видно заграву, адже АЕС знаходилася майже поруч, за 3 км. Чоловіка негайно викликали на станцію, і він зателефонував додому, щоб зачинили вікна, нікуди не виходили і шили маски. Те, що сталося, важко було усвідомити. 2 доби не було звісток від чоловіка, а затим він повідомив, щоб я збирала речі. Тоді ще річкою Прип’ять плавали судна «Ракета». Чоловік мене із синами посадив на «Ракету» - і ми попливли до Києва.
Зі світлини, що була зроблена перед самим від’їздом, дивиться молода сумна жінка, до якої туляться двоє синочків. Що чекає їх? Яка зла сила і чому позбавила їх рідної домівки?
Через добу після від’їзду Олени з Прип’яті почалася загальна евакуація. Евакуйованих спочатку селили в санаторії «Перемога», а потім почали розміщувати по всьому Радянському Союзу. Олена Олексіївна з дітьми опинилася в Латвії у місті Лієпая.
- Спочатку було хороше, уважне ставлення. Нас лікували, турбувалися про нас, - продовжує розповідь пані Олена. – Та все змінилося після розпаду СРСР. Нам сказали, що ми у тому, що сталося, винні самі, і «порадили» повернутися в Україну.
Розлука з чоловіком спричинила розпад сім’ї, і пані Олена повернулася до Нововолинська, де отримала житло. Згодом зустріла свого другого чоловіка Андрія Анатолійовича, народила ще сина Андрія. Нині Андрій – військовослужбовець, декілька разів перебував у зоні АТО.
Пережите не меркне в пам’яті, воно нагадує про себе і підкошеним здоров’ям. Олена Олексіївна – інвалід, але все ще працює у шкільній їдальні ЗОШ №2. Деякий час очолювала Володимир-Волинську районну організацію «Чорнобиль».
- Справ у нас тоді було багато, - каже Олена Кудрявцева про ті часи. – Організовували гуманітарну допомогу постраждалим, шукали спонсорів. Користуючись нагодою, хочу подякувати нашим людям за пам’ять про тих, хто прийняв на себе удар радіації.
Довелося жінці пережити й особисте горе. Декілька років тому у Львові від рук невідомих злочинців загинув онук, а недавно у Польщі помер син Юрій.
Та життя перемагає, а випробування, напевно, загартовують. І відгомін Чорнобиля всіх нас закликає до миру, єдності, до любові, бо тільки так, разом можна протистояти злу.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський
Коментарі