«Ніколи не втомлюйтеся казати своїй дитині, як вона вам потрібна, яка важлива, хороша і рідна»

Чи замислювалися ви над тим, яке місце у нашому житті займає спілкування? Напевно, відповідь буде однозначною: «Так». Саме спілкування робить нас людьми. Після Другої світової війни, втративши батьків і близьких, багато дітей залишилися в дитячих будинках. І, хоч їм там було створено максимально комфортні умови для проживання, діти почали помирати. Щоб з’ясувати причину трагедії, запросили психологів і медиків. Висновки вчених були однозначними: щоб діти росли і розвивалися, їм, окрім належних умов, потрібно ще й спілкування та емоційна підтримка. Було проведено багато інших дослідів, які підтверджували одне і те ж саме: увага, любов, турбота, спілкування потрібно не лише людині, рослині чи тварині, а й усьому живому.
Хочу звернути увагу на те, що тварини найлегше вловлюють наш настрій, ставлення до них, а з часом навіть стають схожими на господаря і характером. Наведу приклад. У нашій родині був котик. Через дуже норовливий характер ми назвали його Торнадо. Не знали вже, як упоратись і що робити з таким бешкетником. Відповідь на це запитання дала донечка (вона тоді була у підлітковому віці): «А давайте його залюбимо!» Ми почали спілкуватися та уважніше ставитися до тварини. І відбулося диво: з бешкетника наш улюбленець перетворився на Тосіка – милого і дуже лагідного котика.
Та чи всяке спілкування іде на користь? Звичайно ж, ні. Якщо з «хороших намірів» ми постійно докоряємо, критикуємо, повчаємо, результат буде протилежний бажаному.
Одного разу в кав’ярні я стала свідком «милої» бесіди батька з улюбленим сином. Сам тон розмови був приємним, але слова просто обурили мене: батько називав сина оболтусом, нездарою та ботаном. Як можна називати так своє дитя?.. Повірте, кожна сказана фраза, особливо батьками, обов’язково вплине на внутрішній стан дитини, на її самооцінку і на те, будуть ваші син чи донька рости впевненими, успішними та реалізовувати себе чи так і залишаться посередністю, не відкривши свої таланти.
Отже, перейдемо до основного правила спілкування: «Безумовно приймайте кожну людину, з якою зустрічаєтеся на життєвому шляху». Запам’ятайте: кожна людина може стати нам учителем або учнем. Випадкових зустрічей не буває. Ми постійно проходимо процес навчання, крокуючи до мудрості. Любіть свою дитину не за те, які оцінки вона отримала сьогодні у школі, не тільки за досягнення чи гарно продекламований вірш, а за те, що вона є у вашому житті. Такі фрази: «Веди себе добре – і тоді ми тобі купимо…», «Отримаєш хорошу оцінку – дамо можливість…» вказують дитині на обумовленість вашої любові. Наприклад, я сама у школі завжди вчилася на відмінно не тому, що всі предмети були мені до вподоби, а тому, що мій старший брат був відмінником і його завжди хвалили, тобто – любили. Обійми і хороше слово від батьків можна було отримати тільки через успіхи у школі. А як хотілося почути: «Любимо тебе, як добре, що ти у нас народилася», «Ми раді тебе бачити», «Як добре нам разом» і т.п. Звичайно, що не все так погано. Таке відношення мало і свої позитивні наслідки. Воно навчило співчувати, розуміти і приймати життя кожної людини таким, яким воно є. Та можна було цього досягти і меншими зусиллями. Психологами доведено, що потреба в любові – одна з фундаментальних людських потреб. Її задоволення – необхідна умова нормального розвитку дитини. Ця потреба задовольняється, коли дитині постійно казати, що вона потрібна, важлива для вас, хороша і рідна.
Та як же бути у тих випадках, коли дитина робить щось не те, невже не можна зробити зауваження, виправити помилку, бути засмученими її діями? У таких випадках згадую східну мудрість і стиль виховання, коли дитя можна навіть поставити у куток, поки не усвідомить своєї помилки. А після цього взяти дитину на коліна, дати солодощі, поспілкуватися, зробити висновки, обійняти, поцілувати і сказати: « Ми любимо тебе, а от твій вчинок засуджуємо і не приймаємо. Сподіваємося, ти зробив (ла) правильні висновки». І обов’язково помиріться з нею, не залишайте її спати з переживаннями, адже вона може собі надумати, що їй узагалі краще було б і не народжуватися на світ. А від таких думок недалеко і до спроб суїциду, і втеч із дому. Особливо такої безумовної любові потребують дітки, які не були бажаними або зачаті, коли їх не очікували, чи коли під час вагітності були ускладнення. У них найбільше проявляється психологічна травма: «Існування». І саме їм потрібно просто створювати поле любові, а не повчати і «виховувати».
Пропоную невеличкий тест, який під силу навіть маленьким дітям та показує одразу ж, наявна травма існування чи ні.
Отже, візьміть аркуш паперу, фарби та олівці. Завдання: «Якщо б ви були рослиною, то яка б це була рослина?» Зобразіть її. Вашу цікавість буде задоволено у наступній статті, бо якщо одразу ж написати інтерпретацію, більшість людей, не виконавши завдання, її читають або взагалі не виконують. І тоді не буде правдивих результатів.
Дякую, що залишаєтеся з нами. До нових зустрічей!
З любов’ю Наталія Рахель

Розділ новин: 

Коментарі