Таке питання вже багато років не дає спокою жительці нашого міста Марині Гордійчук.
Насправді ім’я героїні цієї розповіді зовсім інше. Близьким людям воно відоме, а для більшості читачів дівчина вирішила залишитись інкогніто.
Марина Гордійчук з’явилася на світ 1990 року, зростала у хорошій родині, де була донечкою-одиначкою. Тато, Михайло Федорович, трудився на сільськогосподарському транспорті. Мама працювала на швейній фабриці, але коли почалася криза, розрахувалася і поступово зайнялася торгівлею. Ніна Тимофіївна була не лише душею сім’ї, а і її мозковим центром. Енергійна, рішуча, невтомна, вона брала на себе розв’язання всіх проблем, тоді як флегматичний Михайло Федорович був тільки її однодумцем та помічником. Для Маринки мама насамперед була початком всіх початків – ніжна, лагідна, турботлива. Весь вільний час вона віддавала єдиній донечці. Сама шила новорічні та святкові костюми, сама підбирала фасони модного одягу, а згодом і косметику. «Ти ж у мене найкращою повинна бути», - казала вона дочці. Не раз Маринка разом з мамою відпочивала у сонячній Одесі, а ще любила гостювати на Горохівщині у тітки Віри, де над Бугом під мальовничими вербами тихо мріяли вечірні літні зорі.
Так, здавалося, буде завжди, та біда підкралась несподівано. Смертельна недуга підкосила Ніну Тимофіївну раптово. Три місяці боролися лікарі за життя жінки, але хвороба виявилася сильнішою. Восени 2009 року Ніни Тимофіївни не стало. Згасла вона у розквіті сил. І чорна туга поселилась у затишному будиночку Гордійчуків, розташованому в живописному передмісті районного центру. Втративши кохану дружину, Михайло Федорович став заглядати до чарчини. Не раз, коли донька просила батька опам’ятатися, він відривав руки від обличчя і крізь сльози та хміль казав:
-А ти мені не вказуй, що робити! Хто ти тут така взагалі?! Та ти ж… - і відчувалося, що застигало на устах батька якесь зізнання.
Правда, наступного дня Михайло Федорович просив у дочки пробачення, обіцяв, що це вже в останній раз. Марина вибачала батькові, розуміла його, бо й сама аж почорніла від горя, а ночами ділила тугу за матусею лише з нічною темрявою. У вільний час поспішала на кладовище, довго сиділа над дорогою могилою. Відчуття було таке, що Ніна Тимофіївна забрала із собою в домовину всі радощі земні.
Та якось завітала до Гордійчуків сусідка, що мешкає на тій же вулиці. Погладивши дівчину по щоці, промовила:
-Та не побивайся так за Ніною, золотко. Вона ж тобі не рідна мати була. Вони тебе з Михайлом з дитячого будинку взяли.
І наче холодним пронизливим вітром обдало душу Марини. Всупереч очікуванню сусідки, заплакала ще з більшою тугою та гіркотою, бо відчула, що втратила ще одну матір, ту, яка колись відмовилась від неї… Того ж дня змусила батька розповісти правду.
-У нас з Ніною довго дітей не було. Консультувалися з лікарями. Вони причин не знаходили. Потім Ніна до Києва їздила. Їй там діагноз поставили – безплідність. Ось і вирішили ми дівчинку з дитячого будинку взяти, вибрали тебе. А той день – 5 квітня – коли тебе додому привезли, твоїм днем народження зробили. Полюбили ми тебе, як свою кровиночку, всю душу тобі віддали. І чого в людей язики сверблять?
Та Марина вже втратила спокій. Відчай, душевне сум’яття породжували запальні думки: то вирішувала дівчина йти геть від людини, яка не була її батьком, то з’являлося нестримне бажання відшукати рідну матір, поглянути їй у вічі. Та в цей час Бог прислав тітоньку Віру.
-Не гарячкуй, Марино, – мовила вона племінниці. – Не та мати, яка народила, а та, яка виростила. Ти дякуй Господу, що тобі таку матір, як Ніна, послав. Ніхто так не любив тебе, як вона. Ти була й залишаєшся лише її дочкою. А тому забудь те, що тобі люди сказали.
І Марина, обміркувавши тітчині слова, погодилась. А час зробив свою справу. Закінчила Марина торговий технікум у Луцьку, нині займається приватним підприємництвом. Допомагає коханий Богдан, з яким ось-ось стануть на рушничок щастя. Та все ж інколи прокидається у серці дівчини болісне питання: «Навіщо сказали, що моя мама мені не рідна? Краще б я цього не знала».
Тисячі людей, втративши надію мати власних дітей, присвячують себе чужим. Тисячі дітей доживають до сивини й так і не дізнаються, що їх виростили чужі люди. Але все-таки чимало випадків, коли комусь сторонньому аж кортить відкрити дитині правду. Напевно, не варто втручатися в чуже життя. Не можна бездумно порушувати спокій людей, навіть якщо у вас якнайкращі мотиви. Сказати дитині правду чи все залишити у таємниці – повинні вирішувати лише самі батьки.
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський
Коментарі