29 січня 1918 року відбулася одна з найвідоміших і найсумніших подій в новітній історії України – битва під Крутами.
На той час станція Крути була стратегічним об’єктом, бо була вузловою — поєднувала чотири напрямки: на Київ, Чернігів, Ічню та на Бахмач. Під час бою під Крутами селяни надавали активну допомогу українським військам — розвідкою, провіантом, лікуванням та переховуванням поранених. На території села поховані кілька героїв цієї битви — членів студентського куреня Армії УНР. Одна з могил збереглася понині, переживши часи комуністичної навали.
Битва під Крутами – це спроба декількох сотень українських студентів-патріотів відстояти незалежність Української Народної Республіки під натиском ворожої російської армії більшовика Муравйова. Зокрема, уночі 28 січня 1918 року з Києва було вислано на фронт останні українські формування, які мали зупинити ворога на шляху до столиці. Були це переважно юнаки Військової школи і студенти гімназій, які утворили Помічний курінь Студентів Січових Стрільців – майже 300 осіб під командуванням сотника Омельченка. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути. Де 29 січня відбулася вирішальна битва. Бійці цього куреня билися із завзяттям, але стримати навалу більшовиків не змогли. Крутянський бій підтвердив не лише готовність молоді відстоювати ідеали української революції, але й серйозні прорахунки Центральної ради щодо зміцнення армії, зокрема створення регулярної армії.
Пізніше, коли Крути знову відійшли до УНР, на станції було зібрано останки полеглих, перевезено їх до Києва і 19 березня 1918 року поховано на Аскольдовому цвинтарі.
Та не багатьом відомо, що серед жителів Володимирщини був чоловік, який брав безпосередню участь у битві під Крутами у 1918 році. Звали його Назарій Грабарчук.
Назарій Васильович народився у селі Хмелівка на Володимирщині. Його батьки були селянами-трудівниками. Молодий чоловік навчався у Володимирі в чоловічій гімназії по вулиці Городельській( знана в народі як червона школа).
З початком Першої Світової війни родина Грабарчуків, як і багато інших, була евакуйована до Києва. У столиці юнак захопився революційними ідеями і поринув у революцію. Він служив шифрувальником у Василя Боженка – командира червоних партизанських загонів. Проте, одного дня Назар побачив, як один з більшовиків виліз на бочку і почав кричати: “Я народний прокурор! Смерть буржуям!”. Особливо цей більшовик не любив людей інтелігентного вигляду - в окулярах, з книжкою і т.п. Грабарчук зрозумів, що йому не по дорозі з комуністами і він перейшов на сторону української революції. Зокрема, він приєднався до студентів Київського університету, які брали участь у битві під Крутами. Назар Грабарчук був важко поранений. Він 5 місяців перебував у лікарні у м. Біла Церква, навіть був у комі. Згодом одужав. Та молодого чоловіка чекала ще одна біда: від епідемії тифу померла його мама. Батько Назара – Василь- повертається на Волинь, у село Хмелівка і одружується вдруге. Повертається додому і Назар. Відпочиваючи в кімнаті, він почув, як мачуха намовляє батька убити сина, щоб він не претендував на свою частку землі. Назар одразу вистрибує через вікно і йде до Володимира. Тут він влаштовується працювати в адвокатську контору Саприкіна. Згодом одружується з Оленою Цинкаловською- сестрою відомого археолога Олександра Цинкаловського. Від цього шлюбу народжується донечка Наталя(нині Наталя Назарівна Грабарчук- почесна громадянка Володимира).
Назар був патріотом України. У 40-х роках 20ст. він доклав зусиль для побудови пам’ятника «Борцям за волю України» на Ладомирському цвинтарі.
У 1941-1944 роках Грабарчук працював секретарем міської управи у Володимирі. Саме це і пригадала йому радянська влада. Назара Грабарчука заслали на відбуття покарання в Естонію. Там перебував 10 років. Повернувся додому морально і фізично зламаним. Донька Наталя, яка на той час вчителювала в Луцьку і виховувала сина Олександра , часто приїздила до Володимира, щоб підтримати стареньких батьків.
Назар Грабарчук доживав віку у збудованому ним будинку, займався квітникарством і городництвом. Мало спілкувався з людьми, бо важко було йому знайти однодумців, близьких по духу – таких, які жили у Володимирі у часи його молодості. Коли прийшов час оформляти пенсію, то він надав документи, що працював в адвоката Саприкіна ( ще за Польщі), але радянські чиновники його висміяли. Тож надією і опорою для нього стала донька Наталя.
Справді, життя окремих людей – це справжня книга історії України.
Нас тут триста до бою пішло,
Захищати свою Україну,
Ми залишили неньку, сестру,
Хтось, можливо, й кохану єдину.
Причаїлася тиха жура,
Десь у Крутах, сумнім полустанку
Світлим полум’ям серце згора,
Ллється кров та й із самого ранку.
Богдан Янович
Коментарі