«На двох палицях ходжу на пошту по улюблені газети, бо мені їх не приносять»

«На двох палицях ходжу на пошту по улюблені газети, бо мені їх не приносять»
«На двох палицях ходжу на пошту по улюблені газети, бо мені їх не приносять»

На долю Марії Глови із Сельця випали важкі випробування, та жінка не втрачає життєвої енергії і уважно слідкує за подіями у світі та в Україні.
Здається, українське село когось дуже прогнівило. Одвічне джерело генетичної пам’яті, матеріальна і духовна спадщина справжніх трударів-хліборобів, невичерпна криниця народної мудрості, село поступово перетворюється на глухий куток, де доживає свого віку натруджене старе покоління, де темними вікнами, наче сліпими очима, дивляться у світ забуті хати, звідки іде у мандри талановита і працьовита молодь. У селян поступово забирають право на лікування, на освіту, на культуру, а тепер ще й право на регулярну доставку преси. Нікому принести улюблені видання одиноким та хворим пенсіонерам, і змушені вони, спираючись на палиці, нерівною зимовою дорогою йти туди, де ще недавно було поштове відділення. 
Марія Глова народилася в 1949 році в селі Селець. Після школи трудилася на консервному заводі, а, коли вийшла заміж і народила трійко дітей – Руслану, Сергія та Михайла, почала працювати в колгоспі. Усе своє життя віддала нелегкій селянській праці. Виростила хороших дітей, але 10 лютого 1997 року доля послала їй страшний удар. Через пів року після весілля трагічно загинув 24-річний син Сергій, залишив молодою вдовою 20-літню дружину, яка саме чекала на їхню спільну дитину. Час заліковує рани, але зі смертю сина Марія Павлівна ніяк змиритися не може.
А роки нагадують про себе. Здоров’я підводить. Для того щоб долати шлях, уже жінка змушена користуватися палицями. Важко занедужав чоловік, утратив зір і здатність ходити. Отож дружина завжди поруч, доглядає, годує, повідомляє сільські новини. Проте тихими вечорами понад усе любить жінка розгорнути улюблені газети. Більше 10 видань виписує. Це «Місто вечірнє», «Слово правди», «Добрий лікар», «Люди і долі», «Бабушка», «Народна медицина», «Пророцтва», «Сільський вісник», «Малятко» (для онучки). Усі пригадати Марія Павлівна не змогла, хвилювалася.  
- Я просто не уявляю свого життя без газет. Мене цікавлять такі рубрики, як новини, розповіді про цікавих людей, хвилюючі історії життя. Увечері не лягаю спати доти, поки не перечитаю. Як була у нас пошта, газети приносили регулярно, а тепер незрозуміло, що діється. Уявляєте, я два тижні не отримувала газет, нарешті наважилася і на двох палицях ходжу по улюблені газети, бо ж їх мені не приносять. Обіцяли принести, а не принесли. Останній раз попросила сусідку, і вона мені принесла. Люди скаржаться, що газети зникають. Коли розвозили пенсію, то ледве встигла з хати вийти, щоб зупинити їх. Що ж це діється? Чому така зневага до людей?
Марія Павлівна не єдина у своїх претензіях. На незадовільну доставку преси скаржаться люди й в інших селах. Зникають виписані газети. Закінчився рік, а люди не отримали тих видань, які виходять раз на місяць. Зрештою, передплатники заплатили за видання свої гроші. Отож якщо газети загубилися, люди мають право вимагати повернення коштів. Але складається таке враження, що ні газет, ні коштів не слід чекати. То чи будуть селяни виписувати пресу?
-Я на цей рік виписала вже три видання: «Місто вечірнє», «Вісник» і «Малятко». Якщо ж так буде надходити преса й надалі, як надходить зараз, значить не виписуватиму нічого. Навіщо переводити кошти? Обіцяла нова поштарка, що приїде до мене, аби ще виписати газети, але так і не приїхала. 
Мимоволі напрошується питання: кому і навіщо це вигідно, аби селяни залишилися без преси? Кому вигідно, щоб кволі старі люди, які працею своєю годували всю країну, нині, спираючись на палиці, ішли самі по свої газети? Відповіді ми навряд чи дочекаємося. Але недаремно гірко жартують місцеві: «Це вже скоро нам і хліб перестануть возити!»
Антоніна Булавіна, с. Селець 

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: