Такого життєвого принципу дотримується мешканка села Шистів Тетяна Магдюк.
У Шистові з покоління в покоління передається легенда про місцеве озеро. Згідно з нею, колись на місці цього озера стояла церква. Та одна бабуся, поспішаючи на ранкову службу, зачепилася по дорозі й дуже поранила ногу. «Щоб ти провалилася в безодню!» - зопалу сказала вона на адресу церкви. І… сталося диво. Церкву поглинула безодня, яка з часом заповнилась водою. Так утворилося озеро, глибина якого сягала до 15 метрів. Але жителі села ще довго за звичкою називали це місце «безоднею». Саме над «безоднею» 31 січня 1966 року у старенькій селянській хатині з’явилася на світ Тетянка Борщевська. Мабуть, і саме загадкове озеро, і плакучі верби коло нього, і сині обрії над селом наділили дівчинку тонкою, чутливою душею.
Дитинство Тетянки радісним назвати не можна. Була вона четвертою, найменшою, дитиною в сім’ї Степана Семеновича та Антоніни Дмитрівни Борщевських. Дівчинці виповнилося 12 років, коли померла мама. Батько працював на птахофабриці, кожного дня велосипедом міряв кілометри з Шистова на підприємство. Вихованням Тані фактично займалися старші сестри і брат.
Закінчивши першу Володимир-Волинську десятирічку, дівчина поїхала в Херсон, де в цей час мешкала її сестра. В цьому місті Тетяна вступила до професійного училища на відділення модисток-шапочниць. Та дівчину невблаганно тягнуло на рідну Волинь, до свого невеликого села, до свого озера, до своїх верб. Не уявляла вона життя далеко від батьківщини.
Повернувшись до рідної хати, Тетяна влаштувалася на швейну фабрику, а у вільний час шила шапки на індивідуальні замовлення. Згодом доля звела її зі Станіславом Магдюком. Родом із Хмельниччини, він проходив у Володимирі-Волинському військову службу. Вони побралися. Народилося двійко дітей – донька Інна та син Сергій.
25 років працювала Тетяна Степанівна на швейній фабриці, але почалися економічні негаразди - і жінка відчула, як кличе до себе земля, обіцяючи порятунок і підтримку. З’явився потяг до вирощування квітів. Згодом чарівні квітники, які розкинулися навколо садиби Магдюків, стали не тільки певним джерелом матеріального достатку, а й створили особливий світ естетичної насолоди та душевної втіхи.
-Я серед квітів – як риба у воді, - каже пані Тетяна. – Вони мене заспокоюють, повертають бадьорість… Особливо зараз, коли в країні така тривога. Прослухавши новини, виходжу до квітів, схиляюсь над ними – і вони наче витирають мені сльози.
А квітів у цієї привітної жінки дуже багато. Навесні ніжним килимом встеляють землю примули, різнокольорові морозники, яскраві крокуси, печіночниці, нарциси, тюльпани. Потім гордо підіймають голівки іриси, шляхетні троянди, лілії, лілейники. Справжніми царями саду відчувають себе клематіси та дельфінії, а восени їм на зміну квітнуть королеви – хризантеми і жоржини.
-Чим більше розводжу квітів, - каже господиня, - чим більше ділюся з людьми, тим краще вони у мене ростуть. Видно, діє біблійний принцип: чим більше віддаєш, більше отримуєш.
Однак, на мою думку, справа не лише в цьому. У Тетяни Степанівни дуже тонке відчуття краси. Ця жінка бачить гарне навіть у звичному, навіть у тому, мимо чого ми нерідко проходимо з байдужим поглядом.
Гортаючи сімейний альбом, натрапляю на кумедну світлину. Велика льоха, розтягнувшись, годує близько 14 поросят.
-Хіба це не краса?! – захоплено вигукує моя співрозмовниця. – Це чи не найбільша у світі краса, краса материнства?! Ви пригадайте, як художники зображували матерів, які годують грудьми немовлят. Ці полотна – як гімн жінці-матері. А тварина-мати – це хіба не прекрасно? Ми просто чомусь не хочемо цього розуміти!
І тут наша розмова набуває дещо іншого напрямку. Тетяна Степанівна починає говорити про сокровенне, про те, що найбільше її хвилює.
-Знаєте, чому зараз так важко жити? То одні проблеми, то інші… А тому, що люди втратили любов до краси, до землі, до природи. Ось ви думаєте, з чого потрібно починати догляд за рослиною? З любові до неї, з великої любові, з любові до того клаптика землі, де ця рослина має зростати. Без любові ніяке підживлення не допоможе. Я. наприклад, не є прихильницею «хімії», перевагу надаю органічним добривам. Якщо рослинка хиріє, підливаю сечовиною, яку купую в магазині та розводжу у воді. А ви подумайте, скільки ми самі вживаємо «хімії», особливо наші діти. А вона ж, ця «хімія», згубно діє не лише на органи, а й на психіку людей. Певна річ, що ми і в домашньому господарстві без неї не обходимось, але не у такій мірі. Ми станемо щасливими, якщо повернемося до краси, навчимось знову любити землю. Звичайно, не все погано у нашому домі. У нас багато чудових людей. Скільки добровольців пішло захищати Україну! Вони готові вмерти за рідну землю, за свій народ. Але ще, на жаль, є безліч пасток, від яких потрібно рятувати покоління, що підростає. І не треба чекати, коли це зробить влада. Це зробимо лише ми самі, кожна родина, кожний батько і кожна мати. Де б ми не жили – в місті чи в селі – а діти повинні любити труд, любити землю, шанувати традиції, цінувати красу. І тоді ми перестанемо боятися майбутнього. Воно неодмінно буде щасливим!
Антоніна Булавіна,
с.Шистів, Володимир-Волинський район
Коментарі