«Ми обов’язково будемо разом і житимемо щасливо»

Такого зворушливо запевнення в стінах редакції «Міста вечірнього» ще не звучало. Та й весільна пара на цей раз зустрілася дещо незвичайна. Інтерв’ю кореспонденту давала молода дружина Вікторія Стець. Її коханий чоловік Олександр нині перебуває в зоні АТО. Зв’язок з чоловіком нерегулярний, а тому Вікторія розповідала і про себе і про нього…
Вікторія – володимирчанка. Нині вона навчається на ІІІ курсі Володимир-Волинського агротехнічного коледжу на відділі «Правознавство». Продовжити освіту бажає на юридичному факультеті Східно-Європейського університету. Своє знайомство з Олександром вважає частиною новорічного дива, бо зустріч їх відбулася напередодні 2016 року. Олександра запросив в гості брат Вікторії Микола. Олександр родом із села Турівка. Освоїв професію гірника. На перший погляд не так вже й легко дівчині, яка зростала у місті, порозумітися з хлопцем з віддаленого села. Часто на заваді подібних відносин стають особливості психології та менталітету. Але в даному випадку цього не трапилося, бо Вікторія успадкувала селянські гени, часто гостювала у близьких родичів на селі. Та й в ту хвилину, коли вона побачила симпатичного, гарно вихованого юнака, думки про те, звідки він родом, зовсім не хвилювали дівчину. Молоді люди почали зустрічатися. Вони зрозуміли, що вже не зможуть існувати один без одного. Але на перешкоді їх мрій стала війна. В лютому 2016 року Олександр прийняв рішення підписати контракт і захищати Україну від окупанта. Родина не схвалювала його рішення, особливо, мама, яка сама виховувала сина. Просила і кохана не залишати її. Але Олександр твердо стояв на своєму. Восени 2016 року він приїхав у відпустку і 29–го жовтня відсвяткували Вікторія і Олександр своє весілля. Весільний банкет відбувся у ТМЦ «Княгиня Ольга», а Боже благословення отримали у Свято-Василівській церкві у Володимирі-Волинському. А потім знову потягнулися тривожні дні розлуки. Звичайно, молода дружина намагається не думати про свої тривоги. Багато часу забирає навчання. Поряд дорогі батьки, які допомагають, підтримують. Але головна втіха – 4-місячна донечка Ангеліна. Саме вона вселяє мамі впевненість у тому, що все буде добре і тато буде разом з ними. Отож, Вікторію не покидають мрії про майбутнє.
- Для мене щастя – це сім’я. Щоб не говорили люди, але всі цінності втрачають свою вагу, якщо людина не має сім’ї. Сім’я щаслива, коли в ній зростають дітки. Велику роль грає стабільність. Необхідно, щоб подружжя мало роботу. Я мрію працювати за своїм фахом, для цього бажаю продовжити освіту у вузі. Хочу вірити, що і Олександр , коли повернеться, працюватиме за своїм фахом. Поки що у мене на серці постійна тривога. Я цього не хочу таїти. Але підтримка батьків, донечка – це те благодатне проміння, яке мене зігріває. Навідується і мама-свекруха, хоч часто цього зробити не може, бо є проблеми з транспортом. Пішли мені назустріч і у коледжі. Я маю право на вільне відвідування занять. Незважаючи на те, що неспокій не залишає мене, я дуже горджусь своїм чоловіком. Він справжній патріот, мужня і смілива людина. Його друзі, які приїздять у відпустку, часто телефонують мені, заходять і завжди гарними словами відгукуються про мого Сашу.
Дивлячись на молоду вродливу жінку, мимоволі пригадую знаменитий вірш К. Симонова «Чекай на мене». І хоч цей вірш був створений у іншу епоху, в часи іншої війни, але він адресованим і сучасним жінкам, таким, як Вікторія Стець. Саме своєю любов’ю, своєю вірою, своєю душевною мужністю вони підтримують своїх чоловіків і відганяють загрозливі хмари війни.
- Ми обов’язково будемо разом і житимемо щасливо, - запевняє Вікторія, не приховуючи сліз.
І хочеться вірити, що той день, коли Олександр повернеться назавжди до своєї дружини і донечки, до рідної матусі стане для подружжя таким же пам’ятним, як день їхнього весілля. Хай так і буде!
Антоніна Булавіна м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі