Так каже про свою родину відома у місті лікар-стоматолог Алла Леонідівна Бутулай
Світ змінюється? Так, змінюється, причому надто швидкими темпами. Всього за 30 років незалежності України виросло покоління, яке зовсім іншими очима сприймає життя, прагне до нових витоків, розробляє нові технології, рішуче відкидаючи старі звичні стереотипи. Проте є цінності, які не підлягають статусу стереотипів і плавно переходять від батьків до дітей, а затим – до онуків та правнуків. Це передусім сімейні цінності, коли діти не тільки обирають шлях батьків, але й прокладають від цього шляху свої особисті стежини. Героїня нашої розповіді не тільки стала відомим у місті лікарем-стоматологом, а й по праву пишається своїми дітьми.
На легендарній древлянській землі прийшла у цей світ і зростала Алла Леонідівна
Бутулай. Зіронька її життя засвітилася у 1970 році в селі Федорівка Новоградського району Житомирської області. Батьки дівчинки працювали у сільському господарстві. Батько трудився на фермі, а мама очолювала ланку.
- Я зростала щасливою дитиною, - пригадує Алла Леонідівна. – Вважаю, що ми тоді були вільними, незалежними від мобільних телефонів та різних гаджетів. Дитинство пройшло на сільських вулицях, в іграх та розвагах з ровесниками. У мене було багато друзів. У родині я була найменшою. Зі старшою сестрою різниця у віці становила 20 років, а з братом - 8.
Дитинство пролетіло швидко і настав час себе реалізовувати. Бажання стати лікарем-стоматологом з’явилося у Алли ще в дитинстві, десь у класі 3-му, коли її вперше привели до лікаря-дантиста. У ті часи лікування зубів було не дуже якісним. Зубні лікарі не володіли препаратами, які мають нині. Варто лише згадати, якого страху наводив прилад для буріння зуба. Самі зуби виривали, як кажуть, «по живому». Обезболюючі ліки рідко хто використовував. Отож, не дивно, що маленька дівчинка злякалася, плакала, адже зубний біль витримувати важко.
- Лікар підняв мене з крісла і сказав: «Якщо не заспокоїшся, так і підеш звідси з хворим болючим зубом». А хочеш, щоб не боліло, сиди тихенько», і я замовкла, - розповідає Алла Леонідівна. – Коли вийшла з кабінету, подумала про те, що, коли стану лікарем, ніколи не завдаватиму людям болю. Потрібно людину підготувати, заспокоїти, використати якісь інші засоби. Мабуть, саме тоді і прокинулося бажання стати лікарем, хоч у родині лікарів не було.
Спроба вступити до Полтавського медичного інституту виявилася невдалою, але дівчина чомусь сказала собі: «Якщо мені не судилося тут вчитися, тут здобудуть медичну освіту мої діти». Тоді важко було повірити, що так станеться, але так сталося! Повернувшись додому, дівчина не впала духом. Вона влаштувалася санітаркою до місцевого фельдшерсько-акушерського пункту і паралельно техпрацівницею в школі. Через рік разом з подругою Алла вступила до Івано-Франківського медичного інституту. Саме там і зустріла свою долю - Ігоря Миколайовича Бутулая.
В 1993 році подружжя Бутулай стали жити і працювати у Володимирі-Волинському. Ще у студентські роки лелека приніс їм донечку Іринку, а вже у Володимирі-Волинському з’явився на світ син Богдан. Лікарня виділила подружжю квартиру у відомих будинках барачного типу поруч з лікарнею, де сім’я прожила десять років. Не зважаючи на те, що умови життя були далеко не комфортними, Алла Леонідівна вважає ці роки самими щасливими. Можливо, це була молодість, росли і тішили серце дітки. Та й у душі ще була весна.
Опорою сім’ї був Ігор Миколайович. Він виявися не тільки лікарем-професіоналом, а й люблячим і уважним чоловіком, турботливим і мудрим батьком. Не раз, забувши про власний відпочинок, усі свої сили і весь час віддавав роботі і сім’ї. Весь час проводив на роботі, на чергуваннях, а у вільних час їздив до Польщі, бо потрібно було утримувати сім’ю, ростити і вчити дітей.
Діти брали приклад з батьків і з юних років гартували себе до майбутнього. Донька Ірина росла дуже сумлінною, виявляла нахил до гуманітарних наук, цікавилася англійською мовою, але в 16 років серйозно занедужала. Саме недуга призупинила мрію стати філологом. Ірина закінчила Володимир-Волинський педагогічний коледж, але, не відчуваючи потягу до педагогіки, отримала освіту юриста. Проте і нюанси юриспруденції не подобалися Ірині і вона повернулася обличчям до медицини, здобувши освіту по клінічній психології і, закінчивши магістратуру, працювала в психіатрії, а нині освоїла ще одну спеціальність – психотерапія.
Син Богдан також шукав себе в медицині. Одного разу, побувавши разом з батьком на чергуванні, він остаточно відмовився від гінекології. Його зацікавила спеціальність мами, яка на той час була вже приватним стоматологом. Здійснилася мрія Алли Леонідівни. Син здобував освіту в Полтаві, і хоч рідко приїздив додому, та батьки раділи його відмінним успіхам. Там, у Полтаві, Богдан зустрів свою дружину Юлію. Обоє закінчили виш з «червоними дипломами і нині ініціюють прогресивні ідеї в стоматології.
- З ними нелегко, але цікаво. Вони нас нерідко критикують, запевняють, що все потрібно робити по-іншому, викликають стимул до розвитку, до професійного і самовдосконалення, - захоплено розповідає Алла Леонідівна. – Вони їздять на різні семінари, симпозіуми. Що ж, медицина як галузь життя суспільства вимагає нових підходів до лікування, ставлення до людей, розробки нових технологій. Сучасна молодь бачить медицину передусім якісною. Основна ставка робиться на гігієну. У наш час гігієна як предмет у виші викладалася і використовувалася на практиці, але їй не приділяли такого значення, як нині. У людей закладено багато стереотипів як сімейних, так і суспільних, але не всі ці стереотипи є здоровими. Якщо батьки навчили дітей доглядати свої органи, в тому числі зуби, то ця дитина виросте здоровою. А відповідно сформується і здорове суспільство. Дуже важливо нині відновити втрачене, зберегти те корисне, набуте, що є нині. Молодь ставить питання про те, що якісно лікувати потрібно від самого початку, а не думати про те, як підтримати вже хворий зуб. Ось чому між нами часто з цього приводу виникає полеміка. Вони не бояться нас критикувати. Прямо у вічі кажуть: «Не хочете чи не вмієте лікувати так, як слід, не лікуйте зовсім!». Ми захищаємося, наполягаємо на думці про те, що якісне лікування в наших умовах вимагає високих затрат і не є доступним у фінансовому плані для всіх пацієнтів, але вони відстоюють своє. Вони рішуче відмовляються від старих методів, постійно розвиваються, весь час в пошуках. Невістка вже бере участь у семінарах як викладач. Мабуть, в цьому і полягає єдність і протистояння поколінь і наша сім’я – ми і наші діти – цьому приклад.
Кожна родина має свої сімейні цінності. В сім’ї Бутулай дуже цінують літературу, кіномистецтво, подорожі. Алла Леонідівна пригадує, з якою цікавістю спостерігали за розвитком сюжету у відомому фільмі «Доктор Хауз». Цей фільм зіграв певну роль у тому, що Богдан Бутулай обрав професію лікаря. Саме тоді у нього з’явилися ідеї щодо передової якісної медицини, а також страхової медицини. Члени родини багато подорожували. Правда, не завжди вдавалося подорожувати разом. Та все ж родина зберігає свою єдність, любов і взаємо підтримку.
Розповідь про сім’ю Бутулай була б неповною, якби не згадали ще про одну дуже важливу людину. Це батько пані Алли – Леонід Віталійович. Йому нині 86 років. Втративши дружину, він переїхав до доньки. За словами Алли Леонідівни, це справжній господар. Невтомний трудівник, Леонід Віталійович доглядає подвір’я, садибу, город, а ще тримає кролі. Ці милі тваринки вже втратили статус «дієтичного м’яса», а утримуються як члени сім’ї.
Ба, є ще одна особа, яка заслуговує на увагу. Це кіт Мусій, улюбленець родини. Ця персона має надто солідний вигляд, аби залишитися поза увагою.
Поспілкувавшись з Аллою Леонідівною Бутулай, мимоволі спливають в пам’яті безсмертні слова Івана Котляревського «Де згода в сімействі, там мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона». Це наче про родину Бутулай.
Антоніна Булавіна м. Володимир
Коментарі