«Ми були б найщасливішою парою на світі, якби Саша знову зміг ходити, і в нас народилося дитятко»

Висловлюють свою найзаповітнішу мрію інвалід першої групи Олександр Куранов та його дружина Людмила – інвалід другої групи.
Про людей із обмеженими можливостями Олександра і Людмилу Куранових із села Соснина, що на Іваничівшині, які трохи більше місяця тому поєднали свої долі, нам розповіла спільна знайома, попросивши якось допомогти подружжю здійснити їхню найзаповітнішу мрію. Зараз Олександрові - 39, його обраниці – 40. Обоє вони народилися на Донбасі: хлопець – у Ворошиловградському районі, дівчина – в Комсомольську. Коли Сашкові, який уже тоді мав статус інваліда дитинства, виповнилося три роки, батьки його розлучилися, і мама, забравши сина, повернулася до рідних у Соснину. В Олександра уже від народження розвинулася дистрофія Ерба-Рота (прогресуюча недуга, яка виникає внаслідок ураження тканин м’язів і сухожиль та їх атрофії), в результаті чого він у 30 років був змушений пересісти в інвалідний візок.
- До 30-ти років я ще міг трохи ходити, спочатку перевалюючись з ноги на ногу, а потім - з паличкою, хоча й уже в дев’ятому класі мав другу групу інвалідності. Та чим більше дорослішав, тим більше атрофувалися м’язи ніг, аж поки не відмовили зовсім, і єдиним засобом пересування для мене став інвалідний візок, - розповідає чоловік. - Поки ще міг ходити, займався трохи домашнім господарством, тепер же самостійно вже не можу навіть вибратися з хати, бо й з руками теж є проблеми.
Статус інваліда дитинства з восьми років через викривлення хребта отримала і Людмила. Лікарі, до яких зверталися рідні дівчини, лише безсило розводили руками і нічим зарадити не могли. Один з них сказав, що єдине, що в цьому випадку можна зробити, так це запобігти прогресуванню хвороби. Коли дівчині виповнилося 12 років, медики пропонували її матері зробити доньці операцію, але відразу ж попередили, що це величезний ризик і немає жодної гарантії, що така операція допоможе, якщо ще більше не зашкодить. У шістнадцять років дівчині дали другу групу інвалідності.
На Волинь Людмила переїхала, залишивши в рідному місті квартиру, чотири роки тому, коли на сході запалало полум’я війни.
-На Донеччині я жила разом з мамою, вивчилася на швачку, але коли мені виповнилося 29 років, мама померла,і я залишилася сама. Правда, в мене є ще брат, але він на той час разом із бабусею мешкав тут, на Волині, в селі Маньків. Виживати самотній жінці з обмеженими можливостями у фронтовому місті надзвичайно важко, тому я теж вирішила шукати притулок подалі від вибухів мін і снарядів та ближче до рідних. Знайшла його в родині пастора нашої церкви п’ятидесятників у Локачах. Зустріли мене тут добре, піклувалися й турбувалися, як про рідну дочку, - згадує жінка.
Познайомилися Олександр з Людмилою у червні цього року, і допоміг їм у цьому Інтернет, де обоє шукали пару на сайті знайомств. Декілька місяців вони обмінювалися СМС-ками, а потім Люда, наважившись, першою зробила крок назустріч своїй долі і приїхала на побачення в Соснину, допомогла матері майбутнього нареченого викопати картоплю. Як розповіла мама Олександра, раніше до сина теж приїжджали дівчата , які відгукувалися на його оголошення в газетах і на сайтах, але з жодною із них стосунки у нього не складалися, а от Люда сподобалася відразу. 28 жовтня вони одружилися.
-Що мене привабило в Саші? – перепитує жінка. - Найперше, мабуть, його доброта і внутрішня краса, а ще життєрадісність і усмішка на вустах. І хоча дехто зі знайомих відраджував мене, мовляв, не поспішай, можливо, знайдеш когось кращого, ходячого, я відразу вирішила, що Саша – саме та людина, з якою завжди почуватимуся комфортно. Вже з першого побачення я зрозуміла, що хочу за нього заміж. Словом, ми знайшли одне в одному любов і взаєморозуміння. Марина Степанівна - дружина нашого пастора, яка замінила мені маму, організувала для нас чудове весілля. У Домі молитви нам безплатно надали приміщення, гарно його прикрасили, допомогли приготувати частування. На весілля до нас приїхали наші рідні з Нововолинська та з інших районів. Було дуже гарно й урочисто і всім дуже сподобалося, - розповідає Людмила. І я дуже вдячна нашому Господу Богу, що послав мені таких чудових людей. Я також досить легко знайшла спільну мову зі своєю свекрухою, що теж дуже важливо.
- А мене Люда підкорила своєю розсудливістю, жіночою мудрістю, щирістю і лагідністю, а ще вона дуже спритна і легка у спілкуванні, - сміється чоловік. До речі, друзі мене теж відмовляли одружуватися з нею.
Оселилися молоді в Соснині з мамою і бабусею Олександра. Якщо дозволяє здоров’я, Саша охоче займається з різними механічними деталями - розбирає магнітофони, утюги , будильники та інші речі.
- Я міг би зайнятися чимось більш корисним, але без сторонньої допомоги не можу на цьому візку навіть виїхати за поріг хати, не кажучи вже про вулицю. Для самостійного виїзду мені дуже знадобився б візок із автоматичним управлінням, але де його взяти? Хіба що знайдеться якась милосердна людина, яка допоможе мені його придбати або подарує, - сумно посміхається чоловік. - Восени у нас обох починається загострення хвороби, тому дуже хотілося б у такий період поїхати підлікуватися у санаторій, де є хороші лікувальні процедури для хвороб хребта. Звичайно, інколи влітку нас вивозять на відпочинок у християнський табір, але це зовсім не те, що нам потрібно для лікування. Хотілося б також розшукати батька, якого не бачив з трьох років.
Люда, коли випадає нагода, щось шиє або в’яже, а також наводить лад у хаті, адже бабуся Олександра вже дуже старенька і не ходить, а свекруха, Євгенія Олександрівна, працює по змінах нянею у дитсадку шахтарського міста. До того ж у неї щодня вистачає клопотів на подвір’ї з домашнім господарством та городом. Перед весіллям Людмила, натерпівшись страху, з’їздила в своє рідне місто, щоб продати квартиру. Деколи вона провідує у Манькові брата та бабусю.
-Найзаповітніша наша мрія - народити власне дитятко і стати батьками. - Адже обоє ми вже не такі й молоді, а так хочеться, щоб було кому хоч води подати на старість. Обоє ми також молимо Бога, щоб він проявив нам свою милість і допоміг Саші встати на ноги. Ми були б тоді найщасливішою парою на світі, - ділиться сокровенним жінка. - Я не раз читала, що є різні методики, завдяки яким люди з такою хворобою, як у Саші, знову починають ходити.
-Просто ніхто з хороших професійних спеціалістів ніколи мене не бачив і не обстежував, адже у мами ніколи не було стільки грошей, щоб вона могла мене повезти в якусь спеціалізовану клініку і показати хорошому спеціалісту. А без грошей, на жаль, нема чого й рипатись. Можливо, якщо б знайшлися хороші і милосердні люди, які допомогли нам поїхати в таку клініку і пройти курс обстеження й лікування, я зміг би встати на ноги. І вся наша родина була б дуже вдячна людям, які б подарували або допомогли придбати візок із автоматичним управлінням.
Допомогти родині Куранових із лікуванням може кожен із нас, переказавши хоча б кілька гривень на картку «Приватбанку» № 5168 7573 6513 7993.
Валентина Савчук, с. Соснина, Іваничівський район
Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

Розділ новин: 

Коментарі