Якщо пригадати весь український фольклор, його пісні і легенди, то відразу відчувається, наскільки зворушливо і тонко він зображує гірку історію українського народу, особливо жінки-українки. У тополю перетворюється молода дівчина, до якої з поля битви не повернувся наречений. Від руки ворога гинуть маленькі дітки жінки на ім’я Поліна і вона від горя стає травою, що дістає назву полин. Плаче над загиблим сином посивіла мати і непомітно її сиві коси стають гілками верби.
Про нашу сучасницю Надію Засадко , як і про багатьох жінок, теж можна скласти легенди. Можливо, колись це зроблять нащадки, втілять образи дружин і матерів наших воїнів у піснях і легендах, але нині ці жінки живуть жорстким сьогоденням, живуть з невиліковним болем тяжких втрат, але не втрачають віри у життя, працюють, виховують дітей, творять диво з того, на що здатні їх руки і розум. І одночасно носять в серці незгасну пам’ять про тих, хто навічно живий в їх душах.
Надія Володимирівна Засадко народилася 10 серпня 1989 року в селі Кутянка Острозького району на Рівненщині. У 2009 році переїхала до Володимира.
Після закінчення залізничного факультету залізничного ліцею отримала направлення касира на залізничну станцію нашого міста, затим обійняла посаду чергового по станції, де і працює нині.
Монтером колії в той час працював володимирчанин Сергій Геннадійович Засадко, 1984 року народження, з яким доля і поєднала пані Надію. У них народилася донечка Єва. Нині їй 10 років, а того лютневого дня 2022 року, який навіки закарбувався в пам’яті українського народу, донечці було всього лиш 8 років. 25 лютого був її день народження. Традиційно кожного року в цей день батьки надували різнокольорові кульки, готували торт. Але того чорного дня вже було не до кульок та торту. В країні вже загинули перші тисячі людей, сотні втратили домівки. Почувши звернення Президента України, який закликав українських чоловіків не чекати повісток із військоматів, а добровільно ставати в ряди захисників Вітчизни, Сергій Засадко не міг не скоритися велінню серця.
-Донечка була для нас із Сергієм нашим скарбом. Він дуже палко її любив і взагалі був ідеальний батько, - зі сльозами на очах говорить пані Надія. – Навіть сусіди і друзі підтвердять, як сильно він любив доньку. Донечка була пестункою. Але подорослішала, коли тата не стало. Ми прожили із Сергієм майже 11 років і я, прочитавши звернення Президента, не мала сумніву, що мій чоловік піде захищати свою землю. Звичайно, як працівник залізниці він мав «бронь», та й роботи вистачало. Адже люди переселялися, з’являлися додаткові перевезення. Але серце мені підказувало, що чоловік не залишиться вдома. Я не уявляла, як залишусь без нього. Це був і друг, і чоловік, і батько одночасно. Сергій був дуже тактовний. Він умів зрозуміти, підказати, порадити. Звичайно, я його намагалася відмовити. Адже у нас дитина, яка займається англійською мовою, відвідує художню. Мені буде важко самій. Я поважаю усіх військових, але хтось із чоловіків має залишитися і тут. Але він наполіг на своєму. Я отримала від нього тільки повідомлення в телефоні: «Бережи донечку. Я вас дуже люблю!» Він ще обіцяв забрати мене з роботи, але замість нього приїхав мій свекор. Де Сергій, він не знав. Я зателефонувала до чоловіка і він сказав, що зустрінемося в Зимному. Ми поїхали до Зимного і його мама зізналася, що Сергій уже в дорозі. 28 лютого Сергій пішов служити і рівно через два місяці, 28 квітня, на донецькій землі він загинув.
Сергія знайшли не відразу. Через аналіз ДНК Сергія довелося чекати 2 місяці. 28 (символічно фатальне число для родини) червня 2022 року Надія Засадко отримала офіційне свідоцтво про смерть чоловіка. Його поховали в селі Зимне, звідки родове коріння Засадків. А через рік в родину прийшло нове горе. Загинув чоловік старшої сестри пані Надії. Вони з Сергієм були великими друзями і відійшли у вічність один за другим. У тій сім’ї залишилися також без тата 15-річна і трирічна донечки.
Життя йде вперед. Час проліковує навіть невигойні рани. Але і шрами також болять, бо ніщо не має влади над пам’яттю і серцем. Але є віра в те, що ті, кого ми втратили, також живі, тільки їх життя триває вже в інших вимірах.
14 березня 2024 року у холі Нововолинського міського палацу культури відкрили виставку «Малюю серцем». Основними учасницями були вдови загиблих героїв. Серед робіт представлені картини учасниць проєкту «Жива» з Нововолинська, Володимира, Благодатного, Ковеля, Камінь-Каширського та Луцька. Надія Засадко також взяла участь у цій виставці. Вона представила свою роботу під назвою «Ангел». Оскільки йшлося про те, що темою творчості є не смерть, а життя, Надія Володимирівна в образі ангела втілила свого незабутнього чоловіка.
- Через місяць виповниться два роки, як немає на світі мого Сергія. За цей час я змінювалася декілька разів. То нічого не розуміла з того, що коїться навкруги, то душив мене невимовний біль, але зараз у мене є страх, страх того, щоб його не забули, не забули нікого з тих, хто віддав життя за Вітчизну. Я боюся, щоб ці величезні жертви не стали марними. Я схиляю голову перед кожним військовим. Для мене немає різниці, хто він, яка у нього посада чи звання. Життя у кожного одне. У мого чоловіка немає ніякої нагороди , - ділиться пані Надія. – Ось чому мені важливо, щоб він був героєм на Небі. На проект мене запросили і я дала згоду. Я готова брати участь у всіх заходах, які стосуватимуться мого чоловіка і його побратимів. Я не є художницею, але не задумуюсь над тим, чи маю художні здібності чи ні. Я намалювала ангела, бо мені дуже хочеться всюди малювати ангелів. Мій чоловік, наче ангел, мене завжди і всюди оберігав. А тому в моїй уяві він залишився ангелом назавжди і саме свого коханого я втілила в образі ангел, якого створила на полотні. Я вдячна тим людям, які здійснюють такі проекти, організовують подібні заходи. Можливо, хтось каже, що це не на часі, але наші герої повинні жити. І не треба міряти, хто довше воював, хто більше здійснив. Вони всі герої і повинні жити. Адже відходять ті, хто були в розквіті літ, хто навіть не говорив про смерть, а тому вони повинні жити навіть нехай в образах.
Коли мені говорять, що потрібно змиритися, бо всі люди смертні, я відповідаю, що смерть від хвороби, від нещасного випадку – це болюче, але це життєва обставина, тоді як вбивство – це злий намір і змиритися з цим неможливо.
Зворушлива розмова з пані Надією Засадко залишила теплий слід у серці. В свою чергу жінка подякувала журналістському корпусу, який проводить велику і цінну роботу з громадами щодо висвітлення подій і вшанування пам’яті полеглих.
Антоніна Булавіна м. Володимир
Коментарі