V» - ТОП-6 найколоритніших героїв АТО.
Народилася Марійка у звичайній працьовитій сім’ї. Батько її багато років працював у школі завгоспом, а останні два роки – боєць воєнізованої охорони 14-ї ОМБр. Мама – сестра-господиня в пологовому відділенні Володимир-Волинського ТМО. Із чотирьох дітей сім’ї Годунків Марійка – найстарша. У неї є ще дві молодші сестри і брат. Середня сестра, яка теж дуже хотіла іти в армію, після закінчення Нововолинського вищого профтехучилища працює перукарем-модельєром у Володимирі, найменша зараз освоює цю ж спеціальність у ВПУ. 20-річний брат Сергій, як і найстарша сестра, із 2014 року служить за контрактом в армії. Після короткотермінової військової підготовки на полігоні у Володимирі він кілька місяців був на передовій, а згодом Сергія перевели в Кіровоград, де юнак служить артилеристом у штурмовому десантному батальйоні.
-За званням брат, хоч і пішов в армію на три роки пізніше, вже мене обскакав, - жартує Марійка. – Я як була, так поки що і залишаюся старшим солдатом. Молодшим лейтенантом стану після закінчення Київського військового інституту телекомунікацій та інформатики, де навчаюся заочно з літа минулого року. Сергій уже зараз – старшина батареї, хоч на фронт пішов рядовим. Про те, що він добровільно записався на війну, я спочатку навіть і не знала. Повідомили батьки, які дуже за нас обох переживали. Сама я теж про військову кар’єру спершу не думала. Після закінчення нашої сільської школи навчалася в Камінь-Каширському ПТУ №4, потім – на комерційній основі на Нововолинському факультеті Тернопільського національного економічного університету, де освоювала спеціальність «Бухгалтерський облік та аудит», хоча й хотіла бути програмістом. Та такої спеціальності там не було. Контракт на військову службу підписала ніби жартома у 2011 році. Якось до нас додому приїхав знайомий, який розповів, що його дочка служить у прикордонних військах і їй там дуже добре. Тож, мовляв, я теж можу йти в армію. Я спочатку сприйняла це як жарт, а через кілька днів пішла підписувати контракт, - сміється моя співрозмовниця. – Невдовзі нас відправили в навчальний центр, де за три місяці ми пройшли хорошу школу на виживання: до сьомого поту в будь-яку погоду бігали кількакілометровий крос, повзали на животах у багнюці, стояли на постах, вчилися стріляти та освоювали інші військові премудрості.
Витримавши іспит на витривалість, Марійка стала зв’язківцем. За майже три роки військова служба сподобалася дівчині так, що після першого контракту у квітні 2014 року вона підписала другий. У той час схід країни ще не палав, але Крим уже було анексовано і вийшов наказ про часткову мобілізацію. Коли почалася війна, їхнє відділення зв’язківців разом з бійцями інших підрозділів бригади передислокували на полігон під Рівне, а через кілька тижнів у вагонах вони прибули в Донецьку область у чисте поле в секторі Б.
«Було не те що страшно, а дуже страшно»
-Це зараз після трьох років війни у бійців на фронті стали більш-менш нормальні умови – добре обладнані бліндажі та укриття, буржуйки, польові кухні, налагодилося постачання продуктів, одягу. В перші місяці всього цього не було. Бронежилет і каску мені купили родичі, форму видали ще в частині. Спали ми спочатку в палатках. Та після того, як нас почали інтенсивно бити з «Градів», «Ураганів» і танків, спішно вирили окопи і майже цілодобово сиділи й спали на сирій холодній землі. Ще й з усіх боків дули степові вітри. Було не те що страшно, а дуже страшно. Цей стан важко передати словами. Рятувалися тільки молитвою. А потім так звикли, що коли стрільба стихала й наставала тиша, це здавалося чимось дивним. Та найтяжче було морально. Ми навіть не уявляли, що буде так важко адаптуватися, – згадує Марійка. – Думали, виїдемо на місяць на навчання, постоїмо до президентських виборів, а там – додому. Якби тоді хтось сказав, що доведеться пережити потім, не повірила б. Коли під Волновахою розстріляли хлопців, зрозуміли – це війна, тому треба брати себе в руки і налаштовуватись на виживання. Перед відправкою з Володимира бійці вигребли з прилавків усе, що можна було з’їсти, заливши на швидку руку гарячою водою. Від американських сухих пайків можна було досить швидко заробити гастрит. Мені ж нагадав про себе бронхіт, який згодом ускладнився пневмонією. Ковтала таблетки, але вони не допомагали. Та на війні до всього звикаєш: до вибухів і завивання мін та снарядів, до відсутності елементарних побутових умов і навіть до того, що постійно доводиться носити на собі 12-кілограмовий бронежилет із розгрузкою і автоматом. Не можна звикнути лише до одного – до смерті товаришів. Коли загинув командир нашого відділення зв’язку майор Віктор Хмелецький, для нас це було тяжким ударом і шоком. Він поїхав налагоджувати зв’язок, коли ми вкотре переїжджали, і потрапив під обстріл. Осколок якось «обійшов» бронежилет. Довго не могли повірити в те, що його вже немає. Наш командир був дуже доброю людиною – життєрадісним оптимістом, який завжди підтримував, заспокоював і оберігав нас – дівчат, що несли службу нарівні з чоловіками. Крім своїх прямих обов’язків зв’язківців, ми так само стояли на посту, ходили в наряди, відбивали за потреби напади ворога. постійно переїжджаючи з місця на місце. Донське, Степова, Оленівка, Артемівка, Єкатеринівка, Новоукраїнка – ось приблизний маршрут нашого підрозділу. Щодо ставлення до нас місцевого населення, то це 50х50. Одні зустрічали нас приязно, казали, що ми їхні визволителі, приносили овочі, фрукти, молоко. Інші ж проклинали, плювали вслід, ображали лайливими словами. Не раз бувало, що коли ми в повній бойовій викладці з автоматами заїжджали в магазин по продукти, дехто з покупців та продавців вів себе так, ніби ми прийшли їх грабувати. На чужині, знаєте, навіть комахи не такі. Ніби й одна країна, а клімат зовсім інший. Незначний поріз на пальці, і той довго заживає, - згадує фронтові будні Марійка.
Приблизно через місяць до них приїхали волонтери, привезли продукти та інші необхідні речі. З дому теж стали привозити посилки. Згодом потроху покращився й побут. Бійці облаштували душ, бліндажі, налагодили гаряче харчування, їх стали більше забезпечувати всім необхідним.
«Для нас уже було свято, якщо прожили день»
-За все це бійці насамперед дякують волонтерам: якби не вони, не було б і армії – такої, якою вона є зараз, - каже дівчина.
До кінця своїх днів не забуде вона свій 22-й день народження на передовій. Невідомо, де друзі дістали й подарували їй розкішний букет троянд та триколірне кошеня, яке, на жаль, потім трагічно загинуло під колесами бронетранспортера. Був, звичайно. і торт, і щирі й теплі привітання друзів.
-Було дуже приємно. Для нас уже свято, якщо день прожили, а тут ще й стільки позитивних емоцій, - згадує моя співрозмовниця. – Чи зустрічалася я на фронті зі своїм братом? Ні, у нас були різні дороги. Сергій у цей час воював десь під Краматорськом.
Про те, що вона потрапила в ТОП найкрасивіших жінок АТО, Марійка дізналася після того, як майор Сергій Демидюк привіз їй із Києва книгу «Кланяємося до землі українському солдату», яку йому дали в одному екземплярі.
-Зазвичай ми на Новий рік вітаємо родини військових зі святом. Мене вже кілька років обирають Снігурочкою. Тож коли ми минулого року прийшли вітати командира, він і подарував мені цю книжку. Я тоді дуже здивувалася, бо вважаю, що нічим особливим з-поміж інших бійців не вирізняюся. Та все ж це було для мене ще однією приємною несподіванкою.
А у вересні їм оголосили про довгоочікувану ротацію. Повернувшись на Волинь, Марія якийсь час лікувалася в Луцькому військовому госпіталі, потім приїхала до рідних у відпустку. Влітку вона отримала диплом бакалавра у ТНЕУ і стала студенткою-заочницею столичного інституту інформатики та телекомунікацій. У бархатний сезон їй надали безкоштовну путівку в один із санаторіїв у селі Курортне Одеської області, де вона на березі моря місяць лікувала нажиті в окопах хвороби, відновлювала підірвану психіку. Зараз Марійка Годунок далі проходить службу у новоствореному протитанковому артдивізіоні у Володимирі-Волинському на посаді радіотелефоніста. У будь-якій ситуації вона не втрачає почуття гумору й оптимізму. Своє подальше життя дівчина тепер пов’язує лише з армією. Про заміжжя поки що не думає, оскільки навіть на війні не зустріла того єдиного, який стане для неї надійною опорою, другом і однодумцем.
Валентина Савчук, с. Верба, Володимир-Волинський район
Коментарі