«Люди не просто зводять рахунки з життям. Їх вбиває байдужість оточуючих»

Так думає жінка, яка свого часу втратила єдину доньку.
Так повелося ще з давніх часів, що людей, які чинили самогубство, не заносили до церкви, не співали над ними молитовних пісень, не читали погребального псалтиря. Та й ховали їх або на окраїні кладовища, або взагалі за огорожею, не ставили хрестів і зрівнювали могильний насип з землею. Вважалося, що людина, яка сама на себе наклала руки, вчинила смертний гріх, а тому втратила милість Божу і їй не місце серед християнських небіжчиків. Так завжди думала і Ольга Кирилюк, мешканка нашого міста. Вже декілька років живе вона у Володимирі-Волинському, замінивши матір осиротілому синові свого другого чоловіка, Ростислава Кириловича. Та біль минулого живе у серці жінки, будить ночами рідний незабутній голос, пече образа за те, що люди, які були поруч, не підтримали, не врятували Оксану…
У рідному Лаврові Луцького району, де народилася і жила Ольга Михайлівна, знали і поважали цю скромну трудолюбиву жінку. Працювала вона у закладі харчування, до роботи відносилася сумлінно, ніколи зауважень не мала. Такою ж сумлінною, відповідальною виховувала і єдину донечку Оксану. Чоловік Микола Кирилюк хорошим прикладом для дочки не був, мало цікавився її життям, більше приваблювали його товариства, де за чаркою оковитої весело проводив час. Мати і донька наче жили своїм, відокремленим від батька та чоловіка життям. Закінчивши школу, пішла Оксана по слідах матері, стала кухарем. А згодом за вродливою дівчиною стали увиватися парубки. Оксана ж надала перевагу Юрію. Він був сином куми Ольги Михайлівни, Галини Яківни. Хоч і єднали їх дружні відносини, та відчувала Ольга Михайлівна, що кума не дуже радіє майбутній невістці, мабуть, про заможнішу мріє. Жінка гордої вдачі, Ольга Михайлівна вирішила поговорити з дочкою, але Оксана легковажно жартувала, що з майбутньою свекрухою сама справиться.
Одного разу, затримавшись на роботі, Ольга Михайлівна повернулася додому пізно дуже втомлена, тихенько лягла спати. А вранці, коли готувала сніданок, з кімнати Оксани вийшов Юрій, чемно привітався, запитав, чим смачним теща пригощатиме.
«Чи не зарано ти тещею мене називаєш, і взагалі чи не зарано в кімнаті моєї дочки опинився?» – запитала я Юрка. Він тільки усміхнувся і порадив мені не втручатися в особисте життя доньки. Що я вдіяти могла?! Вирішила змиритися з тим, що відбувається, а треба було на весь світ кричати. Коли Оксана зізналася мені, що вагітна, вирішила я з кумою поговорити, щоб з весіллям поспішити. А вона мене зустріла холодно, на порозі прийняла і сказала, що Юрка в селі немає, що він поїхав до Луцька, де влаштувався на роботу. Ні адреси його, ні телефону сказати не хотіла. Зрозуміла я, що кума сама сина випровадила з дому. Для Оксани це був сильний удар. Навіть не порадившись зі мною, вона позбавилась дитини, а затим поїхала до Ковеля. Там на роботу влаштувалася. Хороша жіночка її на квартиру запросила. Поступово стала забувати Оксана Юрка. Але додому рідко навідувалася. В основному вечорами приїздила, а рано-вранці назад поверталася, не хотіла з людьми нашими зустрічатися. Вони ж, люди наші, підтримати, заспокоїти не вміють, лише осудливими поглядами проводжають.
Згодом Оксана поїхала на Шацькі озера, там влаштувалася на кухню престижного бару. Спочатку все добре було, але чи дійсно допустила дівчина розтрату, чи, можливо, чиясь нечесна рука всю вину на бідолашну звернула, та власник закладу звільнив її з роботи і поставив вимогу сплатити певну суму грошей, якої у Оксани не було. Дівчині загрожував суд. Кинулася вона до рідної неньки. Ольга Михайлівна за голову схопилася, до друзів звернулася, до родичів, але ніхто не наважувався позичити велику суму. Та найстрашнішим було те, що ніхто не втішив, не підтримав добрим словом, ніхто ніякої поради не дав.
Того фатального ранку пішла Ольга Михайлівна до крамниці, а коли повернулася… На старій груші, що росла посеред подвір’я, у чорній петлі… її донечка. Важко словами передати стан нещасної матері.
-Люди зійшлися на похорон, плакали, співчували мені. Хтось сказав: «Хіба ж треба було вже так чинити? Тож завжди знайдеться якийсь вихід, а життя одне!» А я не витримала і сказала: «А чому ж ви не допомогли знайти той вихід? Чому ж промовчали? Я ж до вас зверталася», - продовжує розповідь Ольга Кирилюк, ковтаючи сльози. – Потім я до священика ходила, просила поховати доньку за православним обрядом, а він відмовився, мовляв, вчинила вона не як християнка. «А з нею по-християнськи вчинили? Простили її? Любов до ближнього проявили? Одні над честю її насміялися, інші свої гроші вище людського життя цінують». «Вони понесуть тяжку плату за це, а я звичаю порушувати не буду!» - відповів мені священик. З того часу пройшли роки. Порадили мені, самотній, чоловіка з Володимирщини – я й відважилася з ним долю поєднати, приїхала у це місто. Людина хороша, розуміє мене. Та інколи, коли голос донечки будить мене, до ранку лежу з відкритими очима і роздумую. Скільки людей на світі з відчаєм живуть, спиваються, стають наркоманами, злочинцями. Це ж не за один день робиться. Все ж на очах у людей відбувається, а люди наче нічого не помічають, втратили любов, милосердя, розуміння. Ніхто ні до кого не поспішає з порадою, з підтримкою. А як людина на себе руки накладе, ще й осудять. Ось і зробила я висновок, що люди не просто рахунки з життям зводять. Їх вбиває людська байдужість.
Слухаючи вбиту горем матір, я думала про те, що значна доля правди у словах Ольги Кирилюк є. У кожного з нас були моменти, коли, підкошені сімейними болями, професійними невдачами або чиєюсь жорстокістю, ми опинялися віч-на-віч зі своїм відчаєм і страшні думки про те, щоб вирішити проблему одним вчинком, приходили до нас. Та хтось виявився сильнішим, хтось – слабшим. А любов і підтримка потрібні кожному.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі