«Людей убивали, морили голодом і висилали до Сибіру лише за те, що вони народилися українцями»

Каже колишній репресований Іван Пона, який на собі відчув усю «щедрість комуністичного раю».
Останньої суботи листопада українці вшановують пам’ять жертв голодоморів і політичних репресій, що зазнав наш народ під час ленінсько-сталінського тоталітарного режиму в СРСР, до складу якого входила Україна. Керуючись теорією «класової боротьби», більшовицька влада всіляко намагалася винищити наш народ, позбавляючи українців життя, громадянства, волі й майна та у примусовому порядку висилаючи їх сотнями тисяч на заслання до Сибіру. Широко практикувалися й безпідставні арешти, фальсифікація кримінальних справ, жорстокі катування та масові розстріли лише за те, що людина народилася українцем. Ті, хто вижив у цьому пеклі, назавжди запам’ятали, що таке «рай на землі», коли він без Бога. Одним із таких, хто на собі відчув, що таке «комуністичний рай», є нововолинець Іван Пона.
Народився він у селі Вільшаниця Яворівського району, що на Львівщині (нині на місці цього села – штучне озеро). Батько хлопця був досить грамотною людиною і працював ревізором сільських крамниць, мати – домогосподарка, яка не вміла ні читати, ні писати, оскільки її тато вважав, що дівчині школа не потрібна. Мовляв, її справа – корови і кухня, а згодом – чоловік і діти. Іванові батьки на той час мали у господарстві майже чотири гектари поля, коня, корів, свиней та різноманітну птицю. Крім Івана, у їхній сім’ї була ще старша сестра Параскева та троє менших братів: Василь, Михайло і Богдан.
Коли Іванові виповнилося 12 років, енкаведисти заарештували Параскеву, яка була зв’язковою УПА. Спочатку її тримали в одиночній камері у Львівській в’язниці, де жорстоко били. Потім етапом вислали в Сибір. А ще через рік, у 1947-му, настала черга примусово покинути власний дім та все нажите майно і для Іванових батьків. Їх вислали в місто Осінники, що знаходиться на півдні Кемеровської області, де поселяли переважно вихідців із Тернопільщини та Львівщини.
-Перед від’їздом мама покликала нас із Михайлом і сказала тікати до тітки, яка мешкала в селі Терновиця того ж Яворівського району. Ми так і зробили. У тітки ми пробули до 1951 року, поки селян Львівщини не почали силою заганяти в колгоспи, відбираючи абсолютно все: зерно, землю, худобу та сільськогосподарський інвентар. Тож ми з братом вирішили їхати до батьків у Сибір, які кликали нас до себе. Жити їм там стало трохи легше, оскільки батькові, який працював у шахті, виділили кімнату в бараку. Взявши сякий-такий харч, ми вирушили в далеку дорогу. Мені на той час виповнилося 17 років, Михайлові – 14, - згадує Іван Федорович.
Не передати словами хвилюючу зустріч з рідними, коли брати Пони, подолавши тисячі важких кілометрів, нарешті дісталися в Осінники. Радість зустрічі затьмарила звістка про смерть Богдана, який, як і більшість дітей репресованих, помер від голоду та холоду, не доживши до 3-х років.
-Усіх вигнанців примушували ставати на спецоблік і раз на тиждень (далі – раз на місяць) обов’язково відмічатися у коменданта. Тому, дізнавшись від батька про наш приїзд, той прислав мені повістку з вимогою з’явитися в комендатуру. Я її проігнорував, оскільки вже знав, що на спецоблік ставили лише тих, кому виповнилося 18. Комендант прислав другу повістку, далі – третю. А коли я не відреагував і на ці, прийшов конвоїр, який доставив мене в комендатуру під дулом автомата. Там комендант поклав переді мною папір, в якому було написано, нібито мене вислали на вічне поселення, і наказав підписати. Я відмовився це зробити, настоюючи на тому, що приїхав сам. Розізлившись, він схопив мене за волосся і вдарив головою об стіну. «Будешь подписывать, бандеровский ублюдок?» - дихнув мені перегаром в обличчя. Коли ж я знову відмовився, тицьнув у горло пістолетом, а потім кинув на підлогу і став люто копати ногами. Бив, куди бачив. Зігнавши таким чином злість, аби ще більше мене принизити, він наказав встати і роздягтися догола. Я не підкорився. Тоді комендант покликав охоронців, і ті силою зірвали з мене весь одяг. Глузливо свердлячи поглядом, мій мучитель зробив навколо мене кілька кругів. Потім наказав одягнутися і знову поклав переді мною папір. Отримавши чергове «ні», збив з ніг. Скільки все це повторювалося, вже не пам’ятаю, бо від болю втратив свідомість. Коли ж очуняв, комендант послав конвоїра по батька, який усе підписав. Так я став підневільним поселенцем. На роботу пішов на шахту «Капітальна-1». Михайла на спецоблік не ставили, оскільки ще не досяг відповідного віку, а пізніше він навіть служив в армії.

«Чоловіки підняли вгору руки, але це їх не врятувало»
У 1956 році вийшов наказ про те, що репресовані можуть повертатися в Україну, але без права жити там, де народилися. Бути на батьківщині більше 24 годин їм було заборонено. Тому, порадившись, Іванові батьки вирішили їхати на Волинь, де якраз почали будуватися шахти. Та повернулися в Україну вони не відразу, адже треба було дістати грошей і на дорогу, і на те, щоб придбати якесь житло для чималої сім’ї (в Осінниках у них народилося ще двоє дітей – дочка Марійка та син Володимир). Лише у 1960 році, назбиравши трохи грошей і ще позичивши у знайомих, Федір Пона із сином Василем нарешті вирушили в Україну. Іван з матір’ю, братом Михайлом та меншими дітьми залишилися ще на рік – треба було віддавати людям борги. До Нововолинська вони приїхали у 1961 році, коли батько написав, що вже купив хату. Роботи, крім шахти, тут не було, тому юнак влаштувався електрослюсарем на копальню №8.
-Через якийсь час, гуляючи на весіллі у товариша, з яким подружився ще у засланні, в селі Верба Володимир-Волинського району (звідти родом наречена), я зустрів і свою майбутню долю. Моя Катерина Олексіївна народилася в Люблінському воєводстві і після війни, як і багато її земляків, була депортована на Херсонщину. В тому ж 1961 році вона разом з матір’ю намагалася повернутися додому, але далі Володимира їх не пустили. Через чотири місяці після знайомства ми одружилися, і невдовзі у нас народився син. Разом ми прожили більше півстоліття. Що мені найбільше запам’яталося, коли згадую дитинство і юність? – перепитує мій співрозмовник. – Були випадки, які я пам’ятатиму, скільки житиму. Якось у вересні 1944 року, коли я пас корів, радянські солдати влаштували облаву, в яку потрапили п’ятеро моїх земляків. Того недільного ранку вони, не підозрюючи нічого лихого, з жартами поверталися додому від коней, аби піти до церкви. Солдати йшли шеренгою, час від часу прострілюючи кущі з автоматів. Побачивши їх, чоловіки тут же підняли руки вгору, але це не врятувало їх від смерті. Почулися автоматні черги – і люди, як підкошені, повалилися на траву… Ще один хлопчина, побачивши це, заховався в кущі, але його теж побачили… Того дня в нашому селі вбили 11 людей. Серед них і мого 20-річного сусіда, у якого на пряжці була свастика. Він і не здогадувався, що носить на поясі власну загибель. Із криками «Фашист!» хлопця забрали, і лише через три дні рідні знайшли його в кущах. На тілі в нього виявилося більше десятка колотих штиком ран… Отакі-то були часи, - закінчує розповідь Іван Федорович.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі