«Лише той, кому доля постійно підставляла підніжку, зрозуміє жінок, які змушені заради дітей їхати догоджати престарілим чужинцям»

Із гіркотою каже українська заробітчанка Надія Наумчук, яка, покинувши сім’ю, дітей, майже 10 років доглядала на чужині старих примхливих італійських сеньйор і сеньйорів, для яких вона була безправною рабинею і безликою «баданте».
Надія народилася в заможній, як на ті часи, сім’ї. Батько її працював начальником дільниці на одній із шахт Нововолинська. Мама трудилася старшим бухгалтером на тій же копальні. Заробляли батьки непогано, тож Надя та її старший брат Андрій мали гарний одяг, смачну їжу і все те, що було недосяжним для дітей із неповних та багатодітних сімей. Училася дівчина добре, школу закінчила лише з двома четвірками в атестаті. Вибір, куди піти вчитися, вона зробила ще у шостому класі, коли до них прийшла нова вчителька історії Інеса Андріївна. Її уроки були настільки цікавими й захоплюючими, що у класі, на який скаржилися майже всі педагоги, було навіть чути, як за вікном б’ється об шибку муха. Слухаючи улюблену вчительку, Надя вже тоді вирішила, що теж стане істориком. Мрію свою вона здійснила – з першого разу вступила на історичний факультет Львівського держуніверситету. П’ять років навчання пролетіли, як один день. Направлення на роботу молодий історик Надія Наумчук попросила в Горлівку, де вже п’ять років працював на шахті інженером брат Андрій. На той час він одружися і мав власну трикімнатну квартиру, тож із радістю прихистив молодшу сестричку в себе. Якось у неділю в гості до Андрія зайшов його приятель Костя Масинюк. Молоді люди розговорилися, і дівчина дізналася, що хлопець теж їхній земляк – народився в селі неподалік Нововолинська. Наступної суботи Костя запросив її на прогулянку. Юнак сподобався їй, тому Надя з радістю погодилася. Через три місяці вони вирішили одружитися. Батьки Надії справили молодятам пишне весілля і придбали двокімнатну квартиру. А через рік щаслива молода мама тулила до грудей свого первістка, якого назвали Васильком. Згодом народилася донечка Настя. Щовечора Масинюки збиралися разом за столом, розповідали одне одному, як пройшов день, і будували плани на тиждень. У такі вечори Надія почувалася найщасливішою жінкою на світі.
Біда, як завжди, прийшла зненацька – із телеграмою від батька Кості. Той повідомляв про раптову недугу матері і просив сина чим скоріше приїхати в рідне село. Взявши відпустку і поспіхом зібравшись, чоловік поїхав на вокзал, а Надія з тривогою стала чекати від нього новин. Костя зателефонував лише через тиждень і повідомив, що мама померла через три дні після його приїзду, а після похорону зліг і батько, тому їй треба готуватися до переїзду. А він постарається знайти помешкання в місті, оскільки старенька хата батьків буде затісною для них усіх.
«Від безвиході розколювалася голова й не хотілося підніматися з ліжка»
Через півтора місяці Надія з дітьми вже переступали поріг своєї нової оселі. Виручених від термінового продажу квартири в Горлівці грошей ледь вистачило, щоб віддати частину боргів, які Костя напозичав, аби придбати трикімнатне помешкання у «хрущовці». Хату в селі вирішили не продавати, щоб мати свої овочі і фрукти до столу. Чоловік пішов працювати гірничим майстром у прохідницьку бригаду, а Надія посеред навчального року не змогла знайти роботу за фахом, тому, закінчивши курси, стала шити на замовлення вдома. А тим часом почалася перебудова, за нею – розпад колись неосяжної і могутньої країни. Великі підприємства одне за одним закривалися, працівникам місяцями боргували зарплату або ж виплачували її продуктами чи якимсь товаром. Не оминула ця доля й шахтарів. Майже не стало клієнтів і в Надії, а діти підростали й вимагали все більших витрат.
-Треба було повертати кредити, які брали на операцію свекра й навчання сина в університеті. Настя закінчувала школу, а надії на те, що вступить у вуз на державній основі, не було. А ще ж одяг, продукти, ліки, комунальні послуги. Грошей катастрофічно не вистачало навіть на найнагальніші потреби. Просити допомоги у своїх батьків було соромно, бо, крім того, що ледь давали раду собі, вони ще й підтримували родину брата. Конструкторське бюро, де на той час працював Андрій, закрили, і він залишився без роботи. А тут ще й свекор помер – не допомогли ні дорогущі ліки, ні операція. Все, що встигли заощадити, довелося витратити на похорон. Від безвиході та важких думок розколювалася голова й не хотілося підніматися з ліжка, - зі сльозами на очах згадує жінка. – І якраз у той період з Італії приїхала у відпустку сусідка Олена. Дізнавшись про нашу скруту, запропонувала їхати туди й мені, пообіцявши знайти місце. Покинути рідних і їхати на чужину в невідомість? Мені спершу навіть думати про це було страшно, але іншого виходу не було. Край моїм ваганням поклав дзвінок від Олени. Сусідка повідомила, що її знайома з Тернопільщини хоче на кілька місяців поїхати додому і підшукує собі заміну. Так що в мене є шанс підзаробити. З ваганнями було покінчено. Восени 2006-го року, позичивши 1500 євро і зібравши необхідні документи, я вирушила в дорогу. Про те, що було, коли повідомила про свій намір рідним, навіть згадувати не хочеться.
«Митися у ванні мені теж не дозволялося, а харчуватися я мала лише на кухні»
-Сеньйора Елоїза, яку я мала доглядати, виявилася огрядною 72-річною жінкою в інвалідному візку з непривітним виразом обличчя. Посвердливши мене кілька хвилин чіпким поглядом, вона розвернула візок і сховалася за дверима суміжної кімнати. Її дочка Лаура з чоловіком мешкали у Мюнхені, де мали свій бізнес. З допомогою Олени вона ознайомила мене з обов’язками. За 480 євро на місяць я мала готувати їжу, прибирати квартиру і доглядати за сеньйорою (двічі на день мити її, переодягати, вивозити на прогулянки й турбуватися про здоров’я). Під житло мені відвели невеличку кімнату без вікон, де, крім ліжка, шафи, невеликого столика і двох стільців, більше нічого не було. Кімната не опалювалася, і там було дуже холодно. Митися у ванні мені теж не дозволялося, а харчуватися я мала лише на кухні. Причому в їжі була теж обмежена: приблизно 100 грамів хліба, стільки ж ковбаси чи м’яса і у два рази більше овочів – пайка на весь день. Сеньйора вважала, що цього цілком достатньо. Для неї я була безправною рабинею і безликою «баданте». Та найгірше було те, що не знала мови, через що стара та її подруги постійно з мене насміхалися. Три години вільного часу для себе в мене було лише в неділю. Їх я зазвичай використовувала на те, щоб піти до Олени, господиня якої була більш прихильна до своєї «компаньйонки», помитися і трохи відвести душу у спогадах про домівку. Так минуло майже півроку. Фактично всі зароблені гроші я передавала додому. За цей час уже трохи звикла до життя на чужині, вивчила й необхідний запас слів, аби без перекладача порозумітися з італійцями. Про те, щоб повернутися в Україну, не могло бути й мови: син збирався одружуватися, а донька, закінчивши школу, захотіла вчитися у Києві. Та жити в одній квартирі зі старою злобною і примхливою відьмою, що й за людину мене не вважала, не було вже сили, тож стала підшуковувати собі інше місце. Та знайти роботу в Італії не так легко, не кажучи вже про хорошу і добре оплачувану, а тим більше без документів. Моя тримісячна робоча віза, за яку на Батьківщині заплатила 350 доларів, закінчилася, а як і де зробити нову в чужій країні, я не знала. Вважається, що в біді земляки мали б допомагати одне одному, але це не про наших співвітчизників. В Італії мені довелося не раз стикатися з людською підлістю, жорстокістю, хитрістю і бездушністю. Та особливо гостро і болюче це сприймається на чужині від «своїх». Що я маю на увазі? Щоб звільнити місце і прокласти дорогу для себе, деякі «наші» заробітчанки навмисне обмовляли господарям жінку, що на них працювала. Ще одна проблема заробітчанок – облави, які час від часу там здійснює поліція, перевіряючи документи у всіх іноземців: тих, хто працює, і тих, хто лише шукає роботу. Це може бути де завгодно: на вулиці, у транспорті, в будинку господарів. Якщо тебе зловили на вулиці, то тут же депортують, а якщо у сім’ї, то оштрафують ще й господарів. І знову ж таки серед наших співвітчизниць знаходилися такі, що здавали копам своїх землячок без документів. Ще дехто з українок, отримавши потрібні папери, намагався прикинутися італійкою, обманюючи лише себе, - невесло всміхається моя співрозмовниця.
«У дітей – своє життя, і мама їм уже не потрібна»
-Ось така вона, доля заробітчанська, зла розлучниця, яка розвалює сім’ї і сиротить дітей. За більш ніж 10 років, що пропрацювала на чужині, всього довелося набачитися. Додому за всі ці роки приїжджала тільки у короткі відпустки. В один із таких приїздів похоронила тата, а на похорон мами, яка померла три роки тому, а я тоді доглядала 83-річного діда, мене не відпустили. Діти за цей час стали дорослими. Син Василь із дружиною та двома моїми онуками, що майже не знають своєї бабусі, мешкає у Львові, має трикімнатну квартиру, яку купив не без моєї допомоги. Донька Настя так нікуди й не вступила, у 18 років поїхала у Київ, вискочила там заміж, через неповні два роки розлучилася, і тепер у неї вже третій чоловік. Дітей немає. Словом, у кожного з дітей – своє життя, і мама, без якої раніше не могли обійтися, їм уже не потрібна. Чоловік через кілька років почав випивати. Через це втратив роботу, а щоб було за що пити, продав у селі батьківську хату. Потім знайшов якусь жінку. Де він тепер, не знають навіть діти. Що планую робити і чи не збираюся знову повертатися в Італію? Ні, вистачить з мене тих клятих заробітків. Спочатку треба трохи підлікувати хворі руки і ноги, а далі буде видно. Хотілось би придбати невеликий будиночок десь у гарному селі й там доживати віку. Тягарем нікому бути не хочу. Нелегкий це хліб – заради щастя дітей догоджати на чужині примхливим старим відьмам, які тебе й за людину не вважають. Лише той, кому в Україні біда дихала у спину, а доля постійно підставляла підніжки, зрозуміє жінок-заробітчанок, які змушені залишати рідну домівку, дітей, своїх стареньких батьків і хати, мити ноги й міняти памперси чужим, - закінчує свою гірку сповідь пані Надія.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
P.S.З етичних міркувань ім’я героїні розповіді змінене

Розділ новин: 

Коментарі