Посміхається нововолинянка Галина Огороднік, яка у свій 72-й день народження здійснила давню мрію, підкоривши трикілометрову висоту та побивши всеукраїнський рекорд зі стрибків із парашутом.
-Я тут подумую, що й 73-й день народження теж зустріну у вільному плаванні над землею, але спершу хочу відчути на собі всю силу і міць йорданської купелі, - ділиться планами моя співрозмовниця. – Взимку, на Водохреща, здійсню ще одну свою мрію – обов’язково занурюся в ополонку, хай би який не був мороз.
Уже з першої зустрічі з цією тендітною, по-спортивному підтягнутою жінкою, яку важко назвати бабусею, а тим більше прабабусею дев’ятирічного хлопчика, вражають її сяючі очі, в яких горить вогник жаги до життя та молодечого завзяття, а це не завжди побачиш і у 20-річних. Враження підсилює ще й щира, тепла усмішка, яка майже не сходить із моложавого обличчя, роблячи його ще молодшим і привабливішим. Сидячи поруч із пані Галиною і слухаючи молодий, енергійний голос, мимоволі проймаєшся її запалом і любов’ю до життя. Починаєш вірити, що ніколи і нікому не здолати країну, в якій народжуються такі дивовижні амазонки.
-Здійснювати свої мрії ніколи не пізно, було б лише бажання. Хоча віра у свою щасливу зірку та позитивна енергетика теж мусять бути у крові, причому, ще від народження. А страх? Як підказує практика, у кожному ділі найбільше важить бажання, а вже потім ідуть відвага, можливості та все інше. Якщо я у своєму віці змогла відкинути сумніви і страх, то що там уже казати молодим! – відповіла жінка на запитання, що вона відчувала перед тим, як зробити крок у порожнечу із трикілометрової висоти. – Для молодих взагалі не повинно бути слова «не можу».
Народилася Галина Володимирівна у селі Дорогинка Фастівського району, за 50 кілометрів від Києва. Була найменшою із трьох сестер, мала старшого брата, який помер ще у зовсім молодому віці. Дівчина вже з дитинства активно займалася спортом: легкою атлетикою, їздою на лижах, велосипеді. Мала перший спортивний розряд і була кандидатом у майстри спорту, тож після закінчення школи вступила на факультет фізкультури Вінницького педінституту. Там вона й зустріла свого судженого Бориса Огородніка, з яким училася на одному курсі.
-Борис родом із Нововолинська, а перед тим, як вступити до інституту, служив в армії – спочатку у Фергані, потім – у Гайсині, - розповідає пані Галина. – Зустрічалися ми два роки, тоді одружилися і після отримання дипломів у 1964 році приїхали у Нововолинськ. Тут у нас народилося двоє синів – старший Олег і менший на чотири роки Ігор. Роботи в місті для мене спочатку не було, але оскільки мала свідоцтво про закінчення курсів медсестер запасу, то тодішній головний лікар центральної міської лікарні Антон Фурманчук допоміг влаштуватися у дитсадок №9, приміщення якого тепер займає прокуратура. Потім я працювала тренером у спорттоваристві «Авангард», а після його розформування – майже 30 років інструктором зі спорту на бавовняно-прядильній фабриці. Коли ж фабрику закрили і утворилося ВАТ «Нотекс», я пішла на роботу в гуртожиток вихователькою, де й пропрацювала до пенсії. Маю 42 роки трудового стажу.
Разом зі своєю командою постійно брала участь у різних змаганнях, естафетах і турнірах, багато подорожувала: побувала в Москві, Петербурзі, Карпатах, тричі піднімалися на Говерлу, де ми встановили вимпел, а також у багатьох інших цікавих місцях. Я й тепер не люблю сидіти вдома, часто їжджу велосипедом на дачу і майже щотижня пішки провідую могилу чоловіка, хоча дехто із сусідок каже, що так часто ходити на кладовище не можна. Та я собі думаю, що немає ніякого гріха, щоб зірвати та могилі травинку чи посадити квітку. Провідую інколи і своїх старших сестер, одна з яких проживає у Фастові, а найстарша – у відреставрованому батьківському будинку на Київщині. До речі, батьки наші обоє померли у 72 роки. Але ми з сестрою, якій уже 81 рік, пережили цей вік. І жодного дня я не жалкувала про те, що переїхала на Волинь. Лише сміялася, коли, буваючи на своїй батьківщині, чула від земляків запитання про «страшних бандерівців». Переконувати їх у тому, що в Західній Україні живуть такі ж самі люди, як і в центрі та на сході, у ті час було марно. Чоловік, якого з нами немає вже 12 років, теж спочатку був тренером дитячої футбольної команди, згодом – спортивним інструктором на шахті №8, а останні кілька років заробляв на різних роботах підземний стаж. Сини наші виросли, одружилися, стали жити окремо. І тепер я щаслива бабуся шести онуків. У синів – по троє дітей. Тільки в Олега – дівчинка, хлопчик, дівчинка, а в Ігоря навпаки – хлопчик, дівчинка, хлопчик. Маю також двох правнуків. Сім’я меншого сина мешкає зараз в Італії. Не так давно я побувала у них в гостях. А першого серпня у мій день народження діти та онуки, знаючи про мою мрію – стрибнути з парашутом, втілили її в життя. Задоволення, звичайно, не з дешевих – 3,5 тисячі гривень (500 з них – за фото), але почуття та емоції, які я відчула за ті кілька хвилин польоту, того варті! Словами цього не передати – легкість, піднесення і море позитивних емоцій. Для мене це був справжній політ у Всесвіт. Разом зі мною стрибала й моя старша внучка Ніна, але вона піднялася лише на 1000 метрів. Хотів навіть стрибати і дев’ятирічний правнук Артем. Перед стрибком на аеродромі Цунів у Львові нас оглядали медики, запитували про недуги. Але так я їм і зізналася, що маю проблеми із суглобами й тиском, хворію на артрит та ще купу болячок, - сміється жінка. – Коли лікар запитала про тиск, я сказала, що він у мене завжди був нормальний, і медик повірила на слово. Стрибала я, як це й передбачено правилами, разом з інструктором Віталієм, який дуже доступно і зрозуміло пояснив, як поводитися і що робити в повітрі та під час приземлення. Тож коли вертоліт АН-2 набрав потрібну висоту і я опинилася перед відкритим люком, у душі не було і найменшої тіні страху. Дев’ять хвилин неймовірного польоту в небі – і мої напівзігнуті, як учив Віталій, ноги м’яко торкнулися землі, де нас разом із рідними зустрічали вигуками схвалення і обіймали навіть незнайомі люди: на аеродромі тільки й розмов було, що про бабусю та внучку, які наважилися на такий відчайдушний вчинок. Як згодом стало відомо, мій стрибок, про який тепер говорять не лише всі, хто мене знає тут і на Київщині, а й навіть в Італії, став своєрідним всеукраїнським рекордом і справжньою сенсацією. Та я ніколи не думала про славу. Живу так, як мені хочеться, і бажаю лише одного – здоров’я і щастя для себе, своїх дітей, онуків і правнуків, яких дуже люблю, - посміхається моя співрозмовниця.
На закінчення нашої розмови пані Галина зізналася: якщо дозволятиме здоров’я, вона залюбки помандрувала б у Польщу велосипедом.
-Я вже кілька разів їздила туди на прохання знайомих машиною, але дуже хотілося б здійснити таку мандрівку на двоколісному, адже рух – це життя, а я дуже його люблю.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Коментарі