«Через війну в Україні увесь світ заговорив про нашу державу, про нашу націю, наших людей, їхню мужність і стійкість, а також про добрі серця, про українську культуру. Наші пісні стали лейтмотивом спротиву агресору», – розповідаєжителька Володимира Альбіна Зайчук.
Є українські жінки, які, як кажуть, і в Африці будуть українськими. Ні, я не про тих веду мову, які володіють певним капіталом і їздять світом. Я маю на увазі тих жінок, які навіть без червоного намиста і вишиванки (хоч ці речі теж дуже важливі в їхньому образі), поглядом, посмішкою і журливострумковим тоном своєї мови дають зрозуміти, що вони – українки. Дорідні ознаки пишного темно-русявого волосся, немалих і округлих очей, міцненького бюсту і м’якої, але впевненої ходи доповнюють образ. За твердженнями багатьох чоловіків світу, найвродливіші на планеті жінки живуть в Україні. Одна з них в такому описі, моя давня знайома, до того ж щира патріотка, Альбіна Зайчук живе зараз у Польщі, у Варшаві, а всього сім років тому проживала і працювала у нашому місті. Після початку війни я довідався, що вона активно включилася у волонтерську роботу. І їй дуже було важко викроїти трохи вільного часу для розповіді про те, як їм живеться у Польщі та чим вони там зараз займаються: «Якщо можна, напишіть питання, а я при вільній хвилині надиктую вам відповіді. Часу критично не вистачає. Сьогодні їду з концерту. Активними учасниками його були діти з українських родин. Організовували ми це свято також для дітей і дорослих з України, які потерпають від рашистських загарбників. Українська пісня тут, у Польщі, робить дива: вміє причарувати, а також вміє і розчулити. І мені дуже подобаються наші пісні».
«Пісня була святим духом для моєї бабусі»
Усе своє життя Альбіна прожила на Волині. Спочатку з родиною мешкала у Луцьку, а, коли їй виповнилося три роки, сім’я переїхала до Володимира-Волинського. Дівчинка росла допитливою і з особливим відчуттям власної гідності. Батьки були зайняті клопотами з облаштування побуту і зароблянням грошей. Маленька Альбінка вчилася у великому світі бути самостійною і кмітливою. Усі почали розуміти, що на думку дівчинки потрібно зважати. Величезною частиною її спочатку дитячого, а потім юного світу були відвідини бабусі Василини. Вона якийсь час проживала на хуторі, а потім – у новозбудованій хаті в Черчичах. У гостях у бабусі Альбіна була сама собою, ніхто і ніщо їй там не заважало. Бабуся Василина стала головною вихователькою дівчинки. Хоч вона була неграмотною, не вміла ні писати, ні читати, але знала багато цінного: що потрібно для того, аби діти росли здоровими і в любові. Завжди усміхнена і щира, дуже добра. Усім здавалося, що Василина не вміла сердитися. Саме такою пам’ятає її Альбіна.
Безмежно раділа старенька, коли на її день народження на Василя приїжджали троє дітей і семеро онуків. За застіллям, для якого було все приготовано турботливими руками бабусі, любили співати пісень: «Ой у полi криниченька», «Їхав козак», «Ой у вишневому саду» та інших. Список чималенький. Бувало, що бабуся, маючи якусь роботу, працювала руками і водночас наспівувала. Альбіна уважно спостерігала за нею, часто підхоплювала пісню – і співали разом.
Окрім пісень, дівчина любила слухати мову бабусі, яка була насичена всякими-різними не відомими дівчині словами: студня, дзіся, церата, трускавка, рабабара, пательня, драглі. Іноді, проявляючи педагогічні вміння, старалася виправити бабусину мову, навчаючи її «правильних» українських слів.
Дуже часто у снах Альбіни зринає черчичівська сільська хата, яка потопала в квітах і садку. Не пам’ятає назв тих квітів, але знає переконливо, що любов до них передалася від бабусі. Ще один талант її був від Бога: вона вишивала. І робила це без жодного копіювання, без схем і малюнків за власною уявою. Хата всередині містила багато бабусиних вишитих робіт.
А ще запам’яталися гойдалка, що дідо майстрував зі шнура і дощечки й чіпляв на величезній черешні, та кролики, яких вирощували в другій половині хати. Посеред двору стояла студня (колодязь по-українськи). Вода з неї була холоднюща і солодкава. Час стирає дитячі спогади...
На порозі дорослого життя довелося Альбіні вибирати ремесло. І їй неважко було це зробити: знала, що буде вчителькою, адже серед дітей восьмиквартирного будинку, де проживала з родиною, найчастіше нею була в іграх «у школу». А випадок у першому класі поклав початок мріям про вчителювання. Закінчилися уроки, почалися заняття у групі продовженого дня. Педагогів терміново викликали на нараду, де вони затрималися. Діти зробили домашні завдання, у класній кімнаті вони залишалися самі. Альбіна вишикувала усіх учнів і повела, щоб не нудьгували, на екскурсію до дитячого садочка, який був недалеко. І хоч усе добре вийшло: однокласники і поїли, і побавилися, і за якийсь час повернулися до школи, але потім перепало їй за самоуправство. Тому, попри батьківські настанови, особливо мамині, бути фармацевтом, педагогічна стежка стала очевидною. Та й робота вчителя Альбіні з кожним роком дорослішання здавалася більш ліричною, сповненою святковості та змістом величної місії.
У старших класах прикладом для неї стала вчителька другої десятирічки Ольга Абрамівна Бліндер. Не тільки уроки української літератури і мови відвідувала у неї, а ще й літературний гурток. Дуже добре вдавалося писати твори, вірші. Крім того, у філологині вчилася правильної вимови й інтонації. Любила її слухати годинами.
Так і стала вчителькою. Це професія, яка для душі, для висловлення своїх думок і відчуття свободи. Останнім часом працювала в Україні в професійно-технічному ліцеї. Може б, працювала й по сьогодні. Але, на жаль, оплата роботи педагога в Україні не давала можливості жінці «піднімати» сина й доньку самотужки.
«Другий вибір роботи був набагато складнішим: чи буду я вільна у Польщі?»
Рішення про виїзд за кордон на заробітки було важким і непередбачуваним. Багато колег покинули Україну в пошуках можливостей жити краще. Вибір країни для трудової міграції вибирався Альбіною за багатьма означеннями, і це мала бути Польща. Багатюща спільна історія, близькість кордону і чисельні родинні зв’язки, незначний мовний бар’єр давали відчуття, що матиме певний захист і безпеку: чи на випадок хвороби, чи від дій злочинців або шахраїв. А також – власну свободу і бодай якісь права. Вибір зроблено, але покидати Батьківщину – то завжди понад силу кожній людині.
Майже сім років тому українка Альбіна Зайчук стала економкою будинковолодіння відомої польської акторки Гражини Шаполовської, але часті виїзди до України до доньки унеможливили подальшу роботу. Жінка розривалася між потребою роботи і опіки ще малої Іванки. Довелося приймати чергове рішення: донька Іванка переїхала до Польщі й уже в шостий клас почала ходити в школу у Варшаві.
І хоча Альбіна була старанною господинею на попередньому місці роботи, але прихильність до педагогічного фаху унеможливила вибір чогось іншого. Запропонована їй робота у польському садочку була найбільш очікуваною. Робота з дітками – це завжди, в першу чергу, моральне задоволення, а також нові знання, новий досвід і вдячність тих, із ким працюєш. Із часом вдалося влаштуватися на додаткову роботу в школі для дітей-іноземців Brainboostszkola.
Здається, життя почало потроху налагоджуватися. Син закінчив в Україні виш, став програмістом, почав працювати. А дочка Іванка після закінчення школи вступила до Варшавського технікуму і факультативно почала вивчати англійську та корейську мови. В робочому графіку Альбіни вистачало часу і на роботу, і на поїздки додому, а також на нетривалі подорожі по країні. А ще жінка горнулася до українців, які давно живуть і працюють у Польщі і які є найчисельнішою діаспорою українців у світі. При першій-ліпшій можливості Альбіна й Іванка долучалися до різноманітних заходів Українського культурного фонду. А з часом разом із Людмилою і Олександром заснували громадську організацію «Українці Мазовша», головною метою якої було збереження і поширення українських культурних традицій у Польщі, у країні, де тимчасово і постійно проживає дуже багато українців, а також просвітницька і благодійна діяльність. Навколо себе активістам вдалося об’єднати понад дві сотні людей. А друзів, меценатів, які допомагали організовувати різноманітні заходи, дитячі масові свята, а також дитячі та молодіжні свята долучилося дуже багато. Надзвичайно яскравою сторінкою діяльності активістів були «Різдвяні українські колядки», які проводили при повному аншлагу в різних установах культури приміської і центральної Варшави. Навіть польське телебачення і преса помітили ці заходи. Все було б добре, якби...
«Гул канонад, ракетних обстрілів 24 лютого за мить докотився болем до наших сердець у Польщі»
Звістку про початок війни всі українці за кордоном сприйняли як особисту драму. Відчуття хаосу, безпорадності й розпачу ускладнювали життя, думки важко було скерувати в правильному напрямі. Слід було діяти.
Разом із донькою підключилася до волонтерського руху у Варшаві. Брали участь в організації прийому українців на вокзалах, станціях і навіть забирали транспортом від кордону. Розселяли біженців у місцях, які пропонувалися і державними установами, і приватними особами. Альбіна почала волонтерити при інформаційному пункті для українців-біженців вокзалу «Східний» у Варшаві, а Іванка – при «Українському домі» теж у Варшаві. Альбіна після восьми годин на роботі, Іванка після занять у технікумі весь час допомагали з прийомом українців. Про сон були тільки мрії.
Хоч доводилося триматися стійко, але нервова система важко виносила побачене: люди в інвалідних візках, вагітні жінки і жінки з новонародженими малюками. У всіх в руках – «нажите добро», яке вміщалося в рюкзак чи дорожню сумку. В людей не було елементарних речей, їх потрібно було забезпечити найнеобхіднішим і, звісно, погодувати. Роботи вистачало й вистачає. Дуже часто доводилося бути психологом, коли люди починали відходити від побаченого і розповідали про бомбардування й обстріли.
Альбінина невелика квартира стала прихистком сьогодні для 15 людей і двох тваринок: котика та кролика. Доводиться спати на підлозі, по черзі ходити до вбиральні й умивальника. Але це краще, ніж на вокзалі чи станції метро. Навіть трапилося Альбіні з Іванкою допомагати нашим землякам із Володимира: одній багатодітній родині знайшли житло, а іншу – супроводжували до місця проживання у приміську зону Варшави. Не могли залишитися байдужими, коли по Європі українські дівчата кинули клич до блокування митниць, які пропускали у Білорусію автофури з різноманітним крамом, що везли з Європи до Росії. Блокувальників почув Європарламент і наклав заборону на такі транспортування.
Потік українців, що їдуть з Батьківщини, поволі зменшується. Вже є такі, хто повертається назад. Але проблем у тих, хто залишається в Польщі, не меншає. Альбіна вважає, що людський поклик і громадянський обов’язок українців, які мають постійне місце проживання у Польщі, – допомагати своїй країні, землякам усіма можливими силами, навіть невеликими «крапельками». Це вклад в українське єднання і перемогу.
Мова – це інструмент єднання і толерантності
Звісно, у Польщі всі розмовляють польською мовою. Це не просто повага до нації, це – інструмент для порозуміння, що потрібно в цій чи іншій ситуації тій чи іншій людині, яка хоче пояснити свою потребу. Альбіна каже, зараз для того, щоб людям було зручно в польському середовищі, проводиться багато безкоштовних навчань польської мови для українців. І це цілком достойна практика, людям хочуть допомогти.
Величезний людський потік показав, що їдуть українці з різним рівнем виховання, світоглядом і розумінням поточного моменту. Відповідно і поводять себе по-різному. Особливо стає соромно українцям за своїх земляків, коли поляки не можуть розрізнити за мовним принципом, хто ж перед ними, українці чи росіяни, бо вони розмовляють російською. Або ж траплялися випадки, коли переселенці вимагали якогось додаткового комфорту при заселенні у безкоштовні квартири: наприклад, коли до них прийдуть прибирати. Треба бути надто обачним, навіть коли ви – біженці, але знаходитеся на території гостинного господаря.
Державна політика Польщі, ставлення польського керівництва до проблем українців не те що лояльні, вони надзвичайно турботливі й соціально захисні для біженців. Сьогодні в цій країні українців понад два з половиною мільйони. Багатьох, окрім поселення, забезпечили предметами першої необхідності; тим, хто потребує, державний бюджет призначив допомоги; усіляко сприяють працевлаштуванню.
Під час війни поляки проявили несамовиту згуртованість у наданні допомоги українцям та емпатію.
І дуже примітним є те, що ніхто не старається в цій ситуації нав’язати мову приїжджих, усі намагаються порозумітися польською мовою. Це надзвичайно красномовний приклад, що в нас має бути такий самий порядок: в Україні мають говорити українською мовою, а не мовами, носії яких з’явилися в Україні. Адже наші сини, брати і діти гинуть за пісню, за мову, за рідних, за землю, за волю.
Христос воскрес – воскресне Україна!
Героям слава!
Олексій Біянов
Коментарі