Нині лише покоління, чиє дитинство припало на 60-70-ті роки минулого століття, пам’ятають криничний журавель у бабусиному селі, а також криниці з корбами і великими відрами. Далі їх поступово витіснив каналізаційний водопровід. Та все ж, виявляється, дуже багато людей ще й нині відроджують старі криниці або ж створюють нові. На допомогу їм поспішають бригади копачів. Професія нині рідкісна, але дуже важлива. З бригадою, яка символічно назвала себе «Волинською криницею», познайомимо наших читачів.
Символ єдності небесних і підземних вод
Криниці відігравали велику роль у моральному і духовному світі української нації. Це – символ багатства, родючості, єдності, довголіття, продовження життя поколінь тощо. У стародавніх українців криниця тісно пов’язана із символікою води. У слов’ян володарками води, зокрема й криничної, були віли – чарівні дівчата з крилами. Ці українські наяди уособлювали жіночий початок у природі, а тому, хоч копачами були чоловіки, справжніми господинями колодязів ставали жінки. Образ української жінки з коромислом є темою національного живопису, поезії і фольклору. Біля криниць збиралася молодь. Парубки впорядковували колодязь, а дівчата прикрашали, вбирали вінками, кидали у воду аїр, любисток. Часто криниця була одна на всю вулицю. Сюди сходилися стежки, а тому вона ставала центром спілкування.
Люди з великою повагою ставилися до криниць, оскільки це – символ небесних і підземних вод. Народна мудрість завжди повчала: «Не плюй у криницю – доведеться водиці напиться», «Плювати в криницю – все одно, що матері в очі». Ось і нині навіть забуті, закинуті колодязі викликають у нас повагу і майже містичні відчуття.
«Край стежки, у полі в рясну косовицю я викопав людям глибоку криницю»
Вони троє, Ігор Власенко, Володимир Малиновський та Олександр Сидорчук, заслужили на те, аби їх називали лицарями без страху та докору, бо ж копати криниці – справа важка і небезпечна. А ще вона вимагає не тільки знань та умінь, а й високого духовного розуміння своєї професії. Усі троє – жителі Володимир-Волинського району, мешкають у Поничеві. Правда, Ігор Власенко родом із Київщини. Відразу після школи-інтернату, в якій виховувався, почав працювати в бригаді копачів колодязів, де і познайомився з братом Володимира Малиновського. Так і потрапив на Волинь.
Володимир Малиновський та Олександр Сидорчук – сусіди, навчалися у Володимир-Волинському ПТУ №23, де здобули фах деревообробників. Батько і брат Володимира все життя копали криниці. За плечима молодих спеціалістів уже декілька років спільної праці. Їхні колодязі – по всій Волині. Немає жодного району нашої області, де б молоді чоловіки не викопали по декілька криниць, та й не лише викопали, а й ще прикрасили, створивши своєрідний витвір етнічного мистецтва. Працювали також і за межами області. Найглибший колодязь на їхньому рахунку містить 56 кілець. Криниця в діяльності Ігоря Власенка має 308 кілець.
-Коли копаємо криницю, отримуємо духовне задоволення. Відчуття таке, що дістаємося до самої душі нашої рідної землі, якій вода завжди давала живильну енергію, - каже Володимир Малиновський. – Часто доводиться чистити закинуті криниці. Ви не уявляєте, скільки різного так званого технічного бруду доводиться звідти діставати. Там і відра, і ганчірки, і дрова, і дошки, навіть трапився велосипед. А скільки трупів котів, курей. Це не тільки неприємно, а й болить душа, що святі дідівські криниці люди перетворюють на смітники.
-Ми намагаємося відродити старі криниці, - доповнює товариша Олександр Сидорчук. – На кільцях є інколи дати, які свідчать, коли саме була створена криниця. Повірте, є колодязі настільки старі, що порівняно із сучасністю їх уже можна назвати давніми. Так доводилося під Луцьком чистити унікальну криницю, яка викопана ще в ті часи, коли на цьому місці було чеське поселення. Унікальність у тому, що вона викладена цеглою.
Доводилося молодим чоловікам працювати і в колодязі, який мав квадратну форму, і в дивній криниці на Київщині, де в одному відрі холодна вода, а в наступному – тепла. Майже відійшли в минуле колодязі із журавлями. Їх можна побачити хіба що на присадибних ділянках як елемент дизайну. Проте молоді копачі стверджують, що криниці із журавлями не дуже вигідні, оскільки вони мілкі.
У бригади є обладнання, завдяки якому вони сміливо спускаються в колодязі. Це спецкостюми, спецкуртки, відра по 30 кг, протигази тощо.
-Робота нам дуже подобається, - продовжує Володимир. – Велику радість отримуємо від того, що людина має воду. Просто легкість на душі, що допомогли людині, зробили добру справу. Звичайно, радіємо і знайомству з різними людьми. Таким чином ми створюємо власну історію життя. Свою професію на іншу нізащо не поміняємо.
-Але ми ще й підказуємо людям, де краще копати, - підхоплюють Олександр та Ігор. – Одночасно переймаємо досвід старших поколінь. Був випадок, коли бралися копати серед поля, але старенький дідусь, який саме трапився, запевнив, що води тут немає. І мав рацію. Тому ми принаймні намагаємося на новому місці знайти найближчу криницю.
Однак професія копачів дуже небезпечна. Головною небезпекою є гази. Інколи навіть не рятують протигази. Потрібно дуже швидко витягувати відра зі сміттям і за кожним відром якомога швидше підіймати самого копача, аби він зміг отримати ковток свіжого повітря. Найчастіше гази утворюються там, де багато крейди. Взагалі крейда сама по собі становить небезпеку. Під час роботи падають камінці, які можуть спричинити поранення. Бувають випадки, що людину взагалі засипає. Небезпека ще й у тому, що копача можуть затиснути кільця, адже коли криниця забута, вони деформуються і зміщуються.
Робота, звичайно, вимагає не тільки мужності, а й фізичної сили та витривалості. Траплялися випадки, коли бригада працювала з 9-ої ранку до 19-ї години і робила нову криницю за день. Окрім того, Володимир, Олександр та Ігор багато зусиль докладають до створення дизайну колодязя, адже в духовному та естетичному світі українців криниці завжди мали чепурний та привабливий вигляд. Копачі співпрацюють з народними майстрами, які виготовляють дашки для колодязів.
Трудяться волинські майстри криниць увесь рік у будь-який сезон. Інвентар замовляють у досвідчених спеціалістів.
Володимир Малиновський, Олександр Сидорчук та Ігор Власенко завжди до послуг тих, хто бажає відновити чи створити новий колодязь. У мережі «Фейсбук» є група під назвою «Волинські криниці». За потреби можна звертатися за телефоном 096-842-70-90.
Історія найбільшої у світі криниці
Її також розповіли Володимир Малиновський, Олександр Сидорчук та Ігор Власенко. Ця криниця знаходиться в англійському місті Вудінгдін. Копали її в’язні. Робота тривала 5 років. Спочатку зазвичай копали вглибину, докопали до 302 метрів, але даремно змарнували час. Вода не з’являлася. Тоді почали копати в різні боки. Таким чином утворився хрест, і тільки тоді побачили воду. Також досвід копачів свідчить про те, що вода під землею не тече по прямій, а робить своєрідні зиґзаґи. Вона може підійматися вище або ж опускатися нижче того рівня, де, як вважають, має бути.
Друге місце серед великих криниць займає колодязь в албанському селищі Бугавіре. Глибина його становить приблизно 220 метрів, хоч насправді її ніхто не виміряв. У криниці гірка історія. Сюди турецькі завойовники кинули жінок і дітей, чиї чоловіки та батьки стали на захист рідної землі. Відтоді з колодязя зникла вода, а точніше, люди перестали ним користуватися. «Досвід» турків запозичили радянські енкаведисти, які таким звірячим способом розправлялися з непокірними українцями. Однак вони зуміли власні злочини приписати воїнам УПА.
Антоніна Булавіна
Коментарі