Кому потрібна, а кому заважає колонка на вулиці Професора Бобка

Публікації

З ініціативи пенсіонера Володимира Давидова жителі вулиці повністю взяли на себе утримання місця, куди приходять і навіть приїжджають володимир-волинці, аби набрати чистої, неначе джерельної, і дуже смачної води.
Сьогодні кожному школяреві відомо, що однією з умов збереження міцного здоров’я є вживання чистої природної води. Звісно, її можна купити у супермаркетах, але це не всім по кишені. Та й де гарантія, що не натрапиш на підробку, придбавши гарно упаковану водичку з-під крана, «приправлену» хлором та іншими не вельми корисними елементами таблиці Менделєєва. Отже, має бути альтернатива, тим більше у нас, на волинській землі, не обділеній водними ресурсами.
Старші жителі Володимира пам’ятають, що раніше на кожній вулиці були колонки, встановлені на артезіанських свердловинах. А коли помешкання жителів, у тому числі у приватному секторі, під’єднали до міського водопроводу, потреба в них ніби відпала. Колонки демонтували, свердловини закрили і поховали під землею. Таких раритетів у місті залишилося всього декілька. Окрім джерела, розташованого у Слов’янському парку, найпопулярнішою серед жителів міста є колонка на вул.Професора Бобка (колишній Комсомольській, у районі ДТСААФу). Сюди щодня приходить багато людей з відрами, банками, пляшками, аби набрати хорошої водички для приготування їжі, приїжджають навіть на автомобілях.
Цікаво, що повне утримання колонки взяли на себе мешканці вулиці, а організував сусідів військовий пенсіонер Володимир Давидов.
-У Володимир я переїхав у грудні 1980 року, - розповідає чоловік. – І одразу навпроти свого будинку побачив колонку, яка була утеплена тирсою. Звідси брав воду (у хаті на той час водопроводу ще не було) та оцінив її хороші властивості. Але, незважаючи на утеплення, вода у сильні морози все одно замерзала. Аби вирішити цю проблему, ми із сусідами дещо удосконалили колонку: на глибині півтора метра у трубі зробили отвір, відтоді вище цієї відмітки вода вже не піднімається, якщо не качати. Разом з тим відпала необхідність укутувати колонку на зиму.
Зі слів Володимира Михайловича, довжина артсвердловини під колонкою сягає 75 метрів, а вода починається на глибині 12-ти. Чоловік каже, що раніше на їхній вулиці було чотири колонки. Три з них зняли, а цю відстояли сусіди та взяли на себе підтримання її у робочому стані. Для цього не потрібно великих фінансових затрат, головне – дбати. Приблизно раз на два роки треба робити профілактичний ремонт та час від часу міняти деталі, що відслужили свій вік. На придбання деталей скидаються жителі вулиці та їхні знайомі, а ремонтні роботи сусіди виконують власноруч.
Місце навколо колонки постійно прибирають, тут ідеальна чистота. Подбали і про благоустрій. Житель вулиці Вадим Галущук придбав бруківку, яку три місяці тому власноруч вклав його сусід Юрій Матвійчук.
Здавалося б, немає жодних проблем. Але ж ні. Виявляється, місцеві мешканці постійно наглядають за колонкою, адже бояться, що її знімуть.
-Улітку двічі приїжджала машина з водоканалу, хотіли колонку демонтувати, але ми їх не пустили. Відтоді пильнуємо, - каже пан Володимир. – Не розумію, кому вона заважає і навіщо це робити. Вважаю, що, навпаки, доцільно було б відновити колонки на тих місцях у Володимирі, де є артсвердловини. Вони, безсумнівно, були б затребувані, особливо – коли трапляються аварії на водогоні й місто залишається без води. Пам’ятаю, минулого року за такої ситуації біля нашої колонки вишикувалася величезна черга, я тоді нарахував понад 70 людей. Та й у звичайні дні до нас постійне паломництво.
У цьому я переконалася особисто, адже хвилин за 15, поки знаходилася біля колонки, по воду приходило п’ятеро людей.
Принагідно Володимир Михайлович цікавиться, хто і навіщо давав розпорядження зняти колонку, і звертається до керівництва водоканалу із проханням відмовитися від такої ідеї.

У Володимир переїхав, щоб жити якнайближче до своєї Батьківщини
Познайомившись з Володимиром Давидовим, була здивована, коли дізналася, що наступного року цей чоловік відзначатиме свій 80-річний ювілей. Виглядає він, як мінімум, років на 20 молодше. А от розповідаючи про себе, пан Володимир був небагатослівним. Утім дещо дізнатися про нього таки вдалося.
-Я – білорус, родом з Мінської області. Там і зараз проживає багато моїх родичів, у тому числі дочка Інна з сім’єю. 25 років життя присвятив армії. Свого часу закінчив Пермське військове авіаційне училище, де отримав спеціальність технік-механік. Відтак служив у ракетних військах стратегічного призначення.
Будучи військовим, Володимир Михайлович ніс службу у містах Торша та Петриков у рідній Білорусі, а пізніше в Україні у м.Охтирка Сумської області. Там у 1980 році вийшов на пенсію.
Із Володимиром-Волинським цього чоловіка ніколи нічого не пов’язувало, тож і гадки не мав, що буде тут жити. Це рішення приймалося швидко і спонтанно.
-Випадково на вулиці побачив оголошення: «Міняю будинок у Володимирі на квартиру в Охтирці». Зацікавився, бо хотів жити якомога ближче до Білорусі, - розповідає чоловік.
І ось після необхідних юридичних процедур сім’я Давидових переїхала у чуже і незнайоме місто. Не встигли оселитися, як до хати зайшов найближчий сусід, нині вже покійний Григорій Галушка. Познайомилися. Григорій Костянтинович одразу запропонував пану Володимиру роботу автомеханіка на одному з підприємств. Так з легкої руки цього чоловіка Володимир Михайлович знайшов застосування своїй спеціальності у цивільному житті. Ще чимало літ працював у різних організаціях. Ремонтував заводське обладнання та приміщення, будучи майстром у місцевій філії підприємства «Київм’ясомол». Під керівництвом пана Володимира будувався промтоварний магазин у районі цукрового заводу. А останнім місцем його роботи став ДТСААФ. Так прикипів чоловік до нашого міста, що воно давно стало для нього рідним.
Шість років тому Володимир Михайлович поховав дружину. Проживає разом із сім’єю молодшої дочки Нонни, тож самотнім не почувається. Загалом у Білорусі та Україні має чотирьох онуків і 12-річного правнука.
Пенсіонер веде активний спосіб життя. Ще навчаючись у школі, захопився велоспортом, а під час служби в армії серйозно займався важкою атлетикою, постійно брав участь у змаганнях і навіть мав І розряд. Зараз багато часу приділяє іншим своїм захопленням. Сідає на мопед і їде на риболовлю, а в сезон обожнює збирати гриби. Пригадує, що колись під Сорочинцями на Полтавщині за один раз «вполював» 12 відер боровиків. Ох і роботи тоді підкинув дружині! Нині ж зібраними дарами лісу ділиться із сусідами. А найбільше риби чоловік ловив на р.Прип’ять. Одного разу взимку витягнув окуня, вагою 1кг 200г.
-Тут, на Волині, багато водойм, але всі вони орендовані. Тож зараз ловити рибку – задоволення не з дешевих. Дуже б хотілося, щоб на озері Лісному дозволили пенсіонерам безкоштовну риболовлю, хоча б у зимовий період, - таким є друге бажання Володимира Михайловича (це окрім збереження колонки).
Міла Сергєєва, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі