Новорічний вечір притрушував сніжком. Тут, на околиці селища, він був особливо тихим. Десь уже чувся сміх, бриніла легка музика. Софія Миронівна прикрашала ялинку. Робила це не з таким настроєм, як раніше. Самотність тугою стукала в душу, будила спогади…
Софія рано залишилася без батьків, виховувалася в інтернаті. Коли ступила на самостійний шлях життя, вирішила стати агрономом, жити і працювати в селі. Уже закінчувала навчання, коли зустріла Валерія. Він жив із батьками в місті, навчався в престижному університеті. Софійці здавалося, що хлопець по-справжньому її кохає, тому віддала йому своє серце. Та батьки коханого навіть слухати не хотіли про «інтернатівську» невістку. Просто на вулиці, під’їхавши на шикарному авто, вони, приспустивши віконця, сказали дівчині:
-Навіть не думай, що станеш нашою невісткою. Ми тебе і на поріг не пустимо. Рубай дерево по собі.
Того вечора Валерій до неї не прийшов. Зрозуміла, що він не прийде ніколи. Навіть не встигла сказати, що носить під серцем його дитя. Порадитися не було з ким, і Софія прийняла своє рішення. Фельдшерка, яка робила Софії аборт, чуйністю особливою не відзначалася. Закінчивши операцію, промовила до своєї помічниці:
-Ось такі ті «інтернатовські». Залетять із ким попало, а потім…
-Добре, що хоч не народила і не кинула, - буркнула у відповідь помічниця.
Софія перемогла цей біль, перемогла приниження і образи. Життя брало своє, і незабаром вона познайомилася з Ростиславом. Молоді люди побралися, та зовсім скоро вияснилося, що Софія ніколи не матиме дітей.
-Така ти мені не потрібна, - сказав їй чоловік. – Я хочу бути батьком.
-Можна усиновити дитинку! – несміливо запропонувала Софія.
-Я своїх дітей хочу мати. Навіщо мені чужі підкидьки?! – цинічно вигукнув Ростислав і почав збирати речі.
Їх розлучили відразу. Софія поїхала жити в село, де знайшла роботу за фахом. Спочатку мешкала на квартирі, затим господарство виділило їй невелику кімнату в гуртожитку. Більшу частину часу вона проводила на самоті, багато читала, в’язала, вишивала. Мала, звичайно, подруг, але не дуже напрошувалася до них у гості. Коли їхні чоловіки мимоволі задивлялися на вродливу самотню жінку, в очах подруг спалахували вогники ревнощів.
З Орестом Романовичем вона познайомилася в купе вагона, коли поверталася з Будинку відпочинку. Так вийшло, що були в купе тільки вдвох. Кремезний чоловік із молодим ще обличчям, але із сивиною на скронях одразу викликав симпатію і довіру. Розповів про себе. Три роки тому поховав дружину, яка померла від онкологічного захворювання. Виростили з нею трьох дітей – двох синів і доньку. Старший син уже одружений.
-А у вас яка сім’я? – запитав, закінчивши розповідь.
-Немає в мене сім’ї, - гірко усміхнулася Софія і почала розповідати все, нічого не втаїла.
Він слухав її дуже уважно, наче боявся щось пропустити, потім кілька хвилин мовчав.
-Слухай! – він несподівано перейшов на «ти». – А за мене заміж підеш? Це нічого, що я старший. Я ще любити вмію і сам любові хочу, жіночої ласки і ніжності, хочу, щоб в оселі господиня була.
Софія аж розгубилася від несподіванки.
-Як же це так? Ми ж уперше бачимося.
-Ех, голубонько, люди роками живуть поруч і не знають одне одного. А я серцем чую, що ти також сімейного затишку хочеш, втомилася від самотності. Ти хорошою дружиною будеш. Та і я тебе не скривджу. Працювати захочеш, так і у нас сільськогосподарські підприємства є. Я тебе на ланцюгу не триматиму.
-А діти ваш… твої що скажуть?
-А що діти? – він помітно спохмурнів. – У них своє життя. Усе, що треба, я їм дав. Поки що я ще сам господар свого життя.
І стала вона дружиною Ореста Романовича. Як же хороше їй було з ним! Діти, звичайно, ставилися до мачухи з помітним холодком. Та й вона не особливо стелилася перед ними, гостинно зустрічала, коли приїжджали, готувала улюблені страви. Коли батько починав із дітьми серйозну розмову, яка нерідко перетворювалася на суперечки, Софія Миронівна виходила в іншу кімнату. Там уже, приникнувши до дверної щілини, прислухалася, чи не розпалиться її Орест, не наговорить зайвого дітям. Коли ж діти покидали дім, спокійно зауважувала чоловікові, у чому він був неправий.
-А ти не дуже руку за ними тримай! – зводив брови Орест Романович. – Ми їх із матір’ю не балували, примхам їхнім не потурали. Прийшли до батька по пораду, то хай слухають. Я ж бачу, як ти хочеш для них матір’ю стати, та вони цього не цінують.
-У них рідна мати була. Я їм усе-таки чужа, - Софія Миронівна все ж намагалася вгамувати легку образу, що часто краяла серце.
-Зате ти мені не чужа. Ти тепер у мене найрідніша, - і Орест Романович ніжно пригортав до себе дружину.
Вона також обвила чоловіка руками. Боже мій! Як же вона його любила! І чому вона раніше його не зустріла? Навіщо були потрібні оті Валерії, Ростислави? Тільки з ним вона знайшла жіноче щастя, сімейний затишок і тепло. Він для неї не тільки чоловік, не тільки коханий, а й батько, і брат, і друг.
Ореста Романовича не стало майже раптово. Уже закінчував він курс лікування після перенесеного мікроінсульту, як за два дні до виписки йому знову стало зле. Цього разу інсульт був повної сили.
Після похорону довго сиділи у вітальні. Усі мовчали. Софія Миронівна, низько схиливши голову, перебирала руками мокру від сліз хустинку. Нарешті вона не витримала і порушила мовчання першою:
-Послухайте! Тато ще не збирався відходити, а тому не встиг скласти заповіт. Я хочу сказати, що мені нічого не потрібно. Цей будинок ваші тато і мама будували разом. Значить, він ваш і тільки ваш. Я знову повернуся в село.
-Як це тільки ваш? – запитав Олександр, старший син. – Ви – законна дружина нашого батька і маєте право на частину цього будинку. Зрештою, він не дуже нам і потрібен. У нас у кожного є свої оселі.
-І куди ви поїдете? – запитав другий син Борис. – Де житимете? Знову по квартирах микатися будете?
-Дорогі мої! Я дам собі раду. Мені не звикати до труднощів. Повірте, що я вас дуже люблю. Ви для мене – найдорожчі. Може, ви мене й не любили, але й не сказали ніколи поганого слова. Я вам дуже за все вдячна.
-Софіє Миронівно! – знову втрутився Олександр. – Ми вам теж вдячні. Ви нас також ніколи не скривдили. Навіть захищали перед батьком. Нікуди не йдіть! Ми не станемо вам нав’язуватися.
Вона не витримала і, ридаючи, вибігла з вітальні.
Відтоді потягнулися довгі дні самотності й туги. Світлий просторий дім раптом став темним та похмурим. Софії Миронівні здавалося, що навкруг неї утворилося якесь замкнене коло, вирватися з якого вона вже не зможе ніколи. Діти рідко навідувалися, частіше телефонували, цікавилися самопочуттям, запитували, чи не потрібна допомога. Вона це сприймала як данину ввічливості, не більше.
Наближався Новий рік. У повітрі запахло хвоєю зрубаних ялинок. Софія Миронівна не хотіла купувати ялинку, але пригадала, як її незабутній Орест приносив лісову красуню, сам із дитячою радістю прикрашав її, наспівуючи новорічні пісеньки свого дитинства. А потім вони вдвох зустрічали Новий рік. Діти зазвичай приїжджали їх привітати наступного дня.
Прикрасивши крізь сльози ялинку, Софія Миронівна спекла торт, поставила на стіл пляшку вина.
«Ще дві години до Нового року. Сама собі наллю вина, скуштую шматочок торта… А далі? Знову смуток і самотність…» - і вона змахнула непрохану сльозу.
Раптом хтось забарабанив у вікна. Софія Миронівна аж здригнулася від несподіванки.
-Бабусю! Бабусю Соню! – почулися веселі дитячі голоси. – Відчиніть! Тут до вас і Дід Мороз прийшов, і Снігуронька, і кумедні гноми.
Не вірячи в те, що відбувалося, Софія Миронівна поспішила до дверей. До неї відразу кинулися діти в смішних костюмах, у шапках конусоподібної форми із дзвіночками зверху. Слідом увійшов Дід Мороз і голосом Олександра протягнув басисто:
-Вітаємо любу господиню з Новим роком! І подаруночок просимо прийняти!
І простягнув Софії Миронівні кошик із різноманітними напоями та ласощами.
А затим увійшла донька Лариса з підносом, на якому красувався величезний торт, і, низько вклонившись, звернулася до господині:
-Вітаємо з прийдешнім Новим роком, мамо!
Сльози радості котилися по обличчю Софії Миронівни. Рік, що надходив, мав бути щасливим. Тепер вона не сама. У неї діти і внуки…
Антоніна Булавіна
Коментарі