«Хотів би, щоб пам’ятником мені була велика голка із нержавійки»

Висловлює побажання цілитель Іван Пархомук із Володимира-Волинського, якого по праву можна назвати людиною-енциклопедією. Незважаючи на свій солідний вік, а він невдовзі відзначатиме 90-літній ювілей, цей чоловік має чудову пам’ять, до найменшої клітини знає абсолютно все про людський організм і виліковує власноруч виготовленими ліками з природної сировини навіть найстрашніші недуги – рак і туберкульоз.  А його вишиті рушники і серветки вже не раз були удостоєні дипломів та грамот на міських і районних виставках народної творчості.
Про цього дідуся, який аж ніяк не виглядає на свої 90 літ, у Володимирі розповідають легенди. Аналізи, які він робив, працюючи лаборантом у шкірвендиспансері, були настільки точними, що люди записувалися до нього у чергу на кілька тижнів наперед. Десятки хворих завдячують йому своїм життям.
Народився Іван Кузьмович у селі Глинівка Любомльського району. Мав двох братів, які померли ще дітьми. Секретами народної медицини і лікарськими рослинами хлопчик почав цікавитися ще з  раннього дитинства, бо мріяв стати лікарем.

«Люди не розуміють, що знищують самі себе»
-Не раз, коли батько відривав і перечитував листок календаря, де йшлося про якусь цілющу рослину, я просив його знайти це зілля, висушити і переписати, при яких недугах воно допомагає. Ні батько, який умів, заготувавши потрібні матеріали і знайшовши людей, за один день за власним планом скласти хату, ні мама медициною не цікавилися. Мене ж, бувало, хлібом не годуй, а дай  прочитати щось нове про лікування якоїсь хвороби чи властивості тієї чи іншої  рослини. Мабуть, унаслідував ген прапрадіда-француза Жоржа, який під час відступу Наполеона з Москви з якоїсь причини залишився в містечку Ратне. Нашої мови він не знав, а тамтешні люди не розуміли французької. Тому й записали його ім’я як прізвище, з яким  виходила заміж і моя мама. Жорж добре розумівся у народній медицині, сам збирав і висушував лікарські рослини, а потім  виготовляв цілющі настоянки від багатьох хвороб, які возив до Петербурга у дім Романових. Мама розповідала, що бачила в нього документ, завізований самим Миколою ІІ, який давав право її дідусеві на безплатний проїзд по всій Російській імперії. І саме прапрадіду я завдячую тим, що й досі живий, – розповідає мій співрозмовник. – Усю медичну літературу, що вдавалося дістати братові нашого священика – московського хірурга, який працював асистентом у відомого професора Казанського, я перечитував від першої букви до останньої. Не маючи навіть найменшого уявлення про анатомію та фізіологію людини, просто поглинав роботи Сєченова, Боткіна і Павлова. Потім, вивчаючи ці науки більш детально і послідовно, зрозумів, що вища нервова діяльність –  це святая святих у нашому організмі. Якщо в людини є струс мозку чи психо-емоційна травма, від цього страждають органи, якими вони завідують. Багато шкоди завдає нашому організму і те, що ми щодня споживаємо. Але на це зараз ніхто не звертає уваги. Не раз буває, коли поїду в село, хтось із земляків, аби віддячити за те, що колись допоміг, пропонує мені щедрий «могорич» – несе оберемок  копченостей і ковбас, різносоли, алкоголь. Люди не розуміють, що це знущання з власного організму,  що, споживаючи все це, вони знищують самі себе. А у людей похилого віку, які їдять калорійну їжу, до того ж ще й накопичується холестерин, який забиває судини. Вони звужуються, лопають – і ми маємо інфаркти, інсульти, онкопухлини тощо. Ми можемо їсти тільки картопельку або ж лише житній хліб, але наш організм буде забезпечений усіма необхідними речовинами (білком, вітамінами, амінокислотами) завдяки тим мікроорганізмам, які розмножуються в товстому кишечнику на відходах тієї ж картоплі чи хліба. До речі, хліб я теж навчився пекти сам.

«Я тоді  й подумати не міг, що це семимісячне дитя – моя майбутня дружина»
Коли Іванові виповнилося 17 років, його забрали в армію. Службу довелося нести у саратовських військових таборах, де для хлопців із західних областей України командування спеціально влаштувало голодомор, побоюючись, аби вони не створили бандерівську гвардію.
-Три сотні солдатів розмістили в одній землянці на чотириярусних нарах, а на 18 людей давали лише одну кілограмову хлібину, казанок каші та відро баланди. Це призвело до виснаження молодих організмів і поширення епідемій туберкульозу, черевного тифу і дизентерії. Люди гинули, як мухи. Через півроку з діагнозом «запалення легень» і вагою 51 кілограм потрапив у лікарню і  я, хоч до армії, не зважаючи на те, що виконував найважчу селянську роботу, важив 70 кілограмів.  Врятувало мене те, що був призвичаєний до життя. Крім медицини і сільської роботи в полі й на дачі, вмію шити, в’язати і вишивати. Ні дружина, ні діти поняття не мали щось кудись нести. Для цього у них був батько. Тож коли  я лежав у госпіталі, не раз дивував медперсонал пошитими з марлі занавісками, вишитими і вив’язаними серветками. Помітивши ці таланти, керівництво госпіталю перевело мене у видужуючу команду. Дали в підпорядкування кількох людей та видали швейну машинку і доручили зашивати порвані простирадла, латати шинелі і т. п. Та хвороба моя прогресувала, тож через неповні два роки служби мене комісували.
У рідне село Іван  Пархомук повернувся хворим на туберкульоз. Тут  у 32 роки  він і зустрів свою долю на ім’я Тетяна, з якою прожив хоч і коротке, але щасливе життя: у 2004 році жінка померла, залишивши чоловікові дочку Ольгу та сина Олександра.
-Тетяна народилася тоді, коли я йшов у перший клас. А було це 1935 року,  - згадує Іван Кузьмович. – Дівчинка була семимісячною, і в селі казали, що це якась особлива дитина. Мені стало цікаво, і я й собі пішов на неї подивитися, але нічого особливого не побачив. Ну лежить собі червоненьке зморщене маля, яке навіть не плаче. Словом, нічого дивного. Тоді я й подумати не міг, що це моя майбутня дружина, Завжди мріяв зустріти чесну, не розбещену, добру і працелюбну дівчину. Такою і була моя Таня. Сім’я її, де було четверо дітей, жила дуже бідно. Щоб було за що жити, дівчина постійно ходила до лісу по гриби, які  її мати потім сушила, а Таня взимку продавала на  базарі. В лісі ми й зустрілися. У мене теж у той час була одна сорочка, а вдома лежала напівпаралізована після перенесеного інсульту мати. Батька, який повертався з роботи з Овадного, застрелили прикордонники, які влаштували поблизу дороги засідку на бандерівців. Тому треба було в цій ситуації якось виживати. Тож гриби і шиття для людей були для нас єдиним способом не померти з голоду Я вже казав, коли помру, хотів би, щоб замість мармурового пам’ятника мені встановили велику голку з нержавійки. Саме вона тримала мене на світі, тому заслуговує на те, щоб її увіковічнити.

«Якщо лікар не знає будови всіх органів людини, від такого лікаря користі мало»
Через якийсь час Івана Пархомука взяли на роботу в аптеку, хоч він і не мав відповідної освіти. Сталося так, що коли в Олеську відкрили аптеку, потрібен був асистент завідувача. Тоді знайома лікар і запропонувала його кандидатуру. Мовляв, у нас є чоловік, який хоч ніде не вчився, але знає все, що потрібно у цій справі. Приймати у Івана іспит приїхали два інспектори з Луцька та завідуючий райздороввідділом з Овадного. Але маючи чудову пам’ять (прочитавши щось два рази, пам’ятає це й по сьогодні), він з легкістю відповів на їхні запитання,  викликавши подив і захоплення в екзаменаторів. Без жодних вагань ті затвердили його на посаді.
-Увесь цей час після армії я перебував на обліку у Володимир-Волинському тубдиспансері. Доводилося частенько їздити туди на перевірку, а добиратися до міста тоді було важкувато. Тому попросив у медиків довідку, яка б засвідчувала, що мені треба постійно жити під їхнім наглядом. Таку довідку  мені  видали, і я пішов з нею у паспортний стіл. Паспортів тоді майже ні в кого не було, але з довідкою на руках вдалося отримати важливий для мене документ. Він дозволив мені звернутися в обласне аптекоуправління і просити переведення у Володимир. Прохання моє задовольнили і перевели в аптеку №29. А тим часом легеневі кровотечі в мене ставали все сильнішими, а ліків не було. Тож мусив якось рятувати себе сам. Як я вже розповідав, у мене було багато рідкісних книг із медицини. Серед них й енциклопедія з народної медицини. Там я й прочитав, що туберкульоз можна вилікувати за допомогою ведмедки. Я ловив цих комах, сушив, перетирав і приймав. Через два роки, здавши відповідні аналізи в обласному тубдиспансері, з радістю дізнався, що здоровий. Взагалі ж у мене 38 років робочого стажу, 25 із яких я пропрацював у шкірвендиспансері. Потрапив туди через любов до чистоти, акуратності та почуття відповідальності. Знаючи про всі ці мої якості, завідуючий райздороввідділом покликав мене до себе і запропонував посаду лаборанта. В мене завжди була відраза до людської нечистоплотності й розбещеності, тому казати, що від такої роботи я був у захваті, було б блюзнірством. Але відмовитися від неї  я теж не зміг, тому треба було відповідати своєму місцю призначення. Для цього пройшов спеціалізацію в обласному вендиспансері та курси в обласній лікарні. Це дозволило мені добре розбиратися не лише у хворобах, які належали до моєї специфіки, а й у багатьох інших. Пам’ятаю такий випадок: якось до мене прийшов чоловік, який скаржився на висипку на шкірі. Зробивши  в лабораторії відповідні аналізи, я відкрив у нього недугу в десять разів гіршу, ніж та, з якою він прийшов. А для цього треба було все це знати, бо якщо лікар не знає будови кожної клітини організму, не знає процесів кровотворення, які взаємопов’язані, його знання поверхневі. Від такого лікаря хворим користі мало. Я сам і досі пожинаю плоди лікування, яким «рятували» мене медики від туберкульозу. Сьогодні лікарі масово призначають людям усіляку «хімію». У нас майже не залишилося натуральних продуктів харчування. Всі вони містять різноманітні «ешки», які руйнують природний  імунітет  організму і сприяють виникненню злоякісних пухлин. Свою лепту сюди вніс і Чорнобиль, який приніс чергову біду і  в моє життя.

«На сьогодні я маю досить сильні ліки проти пухлин»
Одного спекотного дня, вже будучи пенсіонером, Іван Кузьмович вирішив позасмагати  в себе на дачі. А через деякий час помітив, що  родимка, яка була  в нього на тілі, почала збільшуватися, а потім лопнула і стала сочитися гноєм, Слова лікарів прозвучали для чоловіка як вирок: «У вас меланома – рак шкіри. Ми зробили все, що могли, але хвороба надто зла. Ліків  від  неї немає, тому жити вам залишилося, максимум, рік».
-Пролежавши два з половиною місяці в онкодиспансері та перенісши операцію і  курс хіміотерапії, я приїхав додому і вирішив, що так легко не здамся – буду боротися. З Божою поміччю мені вдалося знайти рослину, за яку зміг зачепитися.  Після того, перечитавши гору літератури з народної медицини, травознавства, я таки винайшов рецепт ліків від раку. Це була мазь із чистотілу: суху траву перетирав на порошок, змішував з ланоліном та вазеліном і цією сумішшю змазував уражену ділянку шкіри двічі-тричі на день. Така мазь може допомогти і при інших шкірних захворюваннях: псоріазі, туберкульозі шкіри, екземах, папіломах, бородавках, кондиломах тощо. Чистотіл наділений протизапальними, спазмолітичними, жовчогінними і бактерицидними властивостями. І завдяки тому, що має у своєму складі алкалоїди, запобігає появі пухлин чи інших новоутворень у людському організмі. Ця рослина може зупинити розвиток ракових клітин, зруйнувати їх і вивести з організму. Та це здебільшого стосується ранніх стадій недуги. А на сьогодні я маю досить сильні ліки проти пухлин. Якось у мене з раком грудей побувала жінка з Луцька, якій лікарі пророкували прожити два-три тижні. Вона ж прожила ще 8 років і померла не від раку, а від старечої немічності. Ще одну жінку я вилікував від лімфолейкозу (лімфатичного білокрів’я). Мої ліки вона приймала два роки. В результаті в неї повністю  нормалізувалася кров, і, дякувати  Богу, жінка вже третій рік почувається добре. Зараз у мене є дуже хороша бібліотека книг, 80 із яких – із медицини. Я також був підписаний на велику медичну енциклопедію у 1200 томах, маю дуже рідкісну і цінну книгу Зеленіна-Ейнштейна «Внутрішні хвороби», але все це тепер, на жаль, нікому заповісти. Можливо, знайдеться хтось, хто зацікавиться моїми книгами,  то Ольга передасть, якщо, звичайно, вважатиме за потрібне. Медиком треба бути у душі й не боятися забруднитися у крові чи фекаліях. Маю шестеро дорослих онуків і трирічного правнука, але для них діда чомусь не існує. Хіба що на день народження якусь сотеньку підкинуть, а те, що дід знає і міг би передати, їх не цікавить. Син помер через пристрасть до горілки, а дочка допомагає мені готувати ліки, але тільки за моїми рецептами і під моїм наглядом. Якщо, наприклад, прийде людина з написаним лікарем діагнозом: рак молочної залози, аденома простати чи з якоюсь іншою недугою, то вона вже знає, які ліки і як приготувати. А так хочеться передати комусь справу, якій присвятив майже все своє життя, - із сумом зізнається Іван Кузьмович.
Валентина Савчук, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі