Дитина просила у Бога

Подруга розповіла історію, яка вразила мене до глибини душі.
Одного літа до неї в гості завітала сестра із сином, якому на той час було п’ять років. На його очах водій-лихач збив їхнього собаку, німецьку вівчарку Тошу. Собака зміг відійти в кущі, поруч із дорогою була паркова зона. Водій навіть не зупинився. Поки заспокоювали й забирали додому дитину, пес, мабуть, зміг піти далі. Коли повернулися по нього, то були впевнені — собака далеко не пішов. Дуже вже його крутило між коліс, та і кров була на асфальті. Але ні живого, ні мертвого пса вони не знайшли. Перехожі його не бачили. Обійшли із сестрою парк — немає… Настав вечір. У будинку плакали всі, племіннику викликали лікаря. Вирішили подруга із сестрою написати оголошення та розклеїти — хотіли знайти собаку, живого чи мертвого. Поки писали, почули, як хлопчик щось говорить у кімнаті, де на стінах висіли ікони Божої Матері, Миколи Чудотворця та Ісуса Христа. Племінника подруги хрестили немовлям, але не вчили молитви і відвідувати храм разом з дорослими не змушували. Він завжди сам просився з ними.
Так ось, зайшли вони в кімнату, а хлопчик біля ікон плаче й каже: «Боженька, зроби так, щоб Тоша знайшлася. Я її так люблю, будь ласка, ти ж добрий…» Повернулися вони із сестрою на кухню і ще довго плакали, лягли під ранок. Вранці батько вийшов на сходи курити, а біля дверей сидить Тоша — жива, здорова й неушкоджена. Спочатку було ЩАСТЯ… Потім прийшов подив, бо дуже добре пам’ятали, як собаку переїхали і що кров була. Помчали у ветклініку — зробили рентген. Лікар розвів руками: або ви обманюєте, або собака не ваш. Привезли Тошу назад. І тут у подруги із сестрою виникла божевільна думка: раптом це не собака, а біс у його образі… А як ще це пояснити? І поїхали в церкву… Священик їх уважно вислухав і запитав: «Дитина дуже переживала?» «Так, - відповіли, - навіть просив хлопчик за нього Бога». І розповіли про те, як дитина біля ікон плакала. Тут отець сказав: «У дитини невинної більше віри, ніж у вас обох. Ось у біса ви повірили, а в диво Господнє – ні. Чи не подумали, що дитина просила про живу душу, про милість у Бога, і Бог її почув?»
І так, каже подруга, їй стало соромно… Повернулися вони додому й не думали більше про те, як собака залишився живим, як потрапив він вранці в під’їзд, де він був. А просто продовжували любити й берегти улюбленця. Тоша прожила 14 років. І щоразу, дивлячись на собаку, подруга казала: «Спасибі, Господи».
Племінник своє прохання пам’ятає не дуже добре. Пригадує, що плакав, ходив по кімнаті з іконами, і все. Може, усьому цьому є логічне пояснення, я не сперечаюся. Але чомусь вірю, що достукатися до Бога можна.
Олена Зініч, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі